Михайло Грушевський - Вибрані статті

Натомість піднесу, що архаїчні українські діалекти нинішньої Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи. Д[обродій] Шахматов вправді припускає, що від XIV в. ішла і сюди колонізація «під охороною литовських князів» деревлян і дреговичів з Полоцької землі й київського Полісся, але (полишаючи на боці інші допущені тут неправдоподібності) така міграція з правобічного Полісся в лівобічне дуже мало правдоподібна — вона йшла з Полісся на полуднє в передстепові краї, користаючи з «охорони литовських князів».

Багнисті й лісові простори середнього й горішнього Подесення були остільки добре захищеним краєм, що самі служили резервуаром для полудневого Задніпров’я, в часах пополохів і постраху кочівників, і тутешня людність зовсім не мала потреби мандрувати в ті далекі краї, куди ведуть її оборонці старого сіверянського великоросизму. В середній Чернігівщині стара лівобічна людність мала всі шанси заціліти в дуже значних масах, і в українських діалектах середнього Подесення ми можемо, думаю, вповні бачити останки сеї старої лівобічної людності.

З тих усіх причин я уважаю теорію про великоросизм (чи «середньо русизм») сіверян хибною і позволю собі висловити надію, що безсторонні дослідники — і між ними в першій лінії сам д. Шахматов — переконаються в нестійності сеї теорії. Нема причин виключати з полудневої, українсько-руської групи котре-небудь з східнослов’янських племен, які сиділи на нинішній українсько-руській території: сіверян, полян, деревлян, дулібів, тиверців і уличів.

Тільки на території дреговичів теперішню українську колонізацію (оскільки вона дійсно на ту дреговицьку територію входить) можна уважати пізнішою, як те приймає і д. Шахматов. Але й тепер я не вважаю сеї справи вповні ясною, як не вважав і перед появою праці д. Шахматова. Колонізаційний напрям український на півночі мінявся — ішов то на північ, то на полуднє, тимчасом як білоруська колонізація була більше постійна; тут могли бути ріжні комбінації — рух білоруської колонізації на українську й української на білоруську, і я не бачу іще вповні ясних і певних підстав для розв’язання сеї справи. Критерії для відріжнення дреговицького похоронного типу від деревлянського, поставлені проф. Завітневичем, не здаються мені доста характеристичними. З другої же сторони, д. Спіцин в згаданій своїй праці справедливо підносить — супроти класифікації д. Шахматова — близькість дреговичів до полудневої групи, як вона виступає в археологічнім матеріалі. Може, і етнографічно, і язиково дреговичі були тільки переходовим типом від групи полудневої до північної (кривицької)?

Полишаючи отвореним се питання, переходжу до поодиноких племен полудневої, українсько-руської групи. Я вичислив їх вище — сіверяни, поляни, деревляни, дуліби, уличі і тиверці. Се все певні. Але сі племена далеко не покривають собою всеї території, про яку знаємо, що була або мусила бути в тих часах, X — XI вв., залюднена сею колонізацією. Без племінних імен лишаються дві цілі великі окраїни сеї колонізації — східна й західна.

Як я вище сказав, д. Шахматов приймає, що басейн Дону і Азовське помор’я було залюднене сіверянами. Сю теорію він взяв готовою — пустив її в курс Барсов, а піддержали історики Сіверської землі, і її не рідкість стрінути в науковій літературі. Але докладніше вона ніколи не була аргументована, і, переглядаючи ті докази, які з часом зібралися коло неї, не можна сказати, щоб вона була добре обставлена.

Вказують, що Донець на пізнішій московській мапі (т. зв. «Книга Большого Чертежа») зветься Сіверським. Се так, але се, властиво, аргумент contra [17] [аргумент] contra (лат.) — заперечний аргумент, який свідчить проти [висловленої тези] : ім’я «Сіверського», очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з сіверського Посейм’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім його притокам, що, мабуть, также мали ім’я Дінця (так, «Донецьке городище» лежить на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я Сівери, «уходовъ Сиверскихъ» прикладалося до літописної території сіверян — далі Посулля воно на полуднє не йде.

Вказують на те, що Тмуторокань належала до Сіверської землі чи, властиво, до сіверської династії. Та се, очевидно, могла бути й зовсім припадкова зв’язь, така як Ростово-Суздальської волості з Переяславом. Що пізніший каталог міст (при «Воскресенській літописі») згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмутораканъ, Остреческый, на ДеснЂ Чръниговъ — «Воскр[есенська літопись]», І, с.240) — се также ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово: «Тмутораканъ остреческый» і розуміти як «Тмуторокань на р. Острі» (як розумів Татіщев і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов). Остреческый, мабуть, осібне ім’я — Остерський городок, Остер. Але коли би був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг би дістати ім’я від азовського Тмутороканя (в кождім разі не навпаки, бо се руська, повноголосна форма фанагорійської «Тіметраки») просто тому, що сіверські князі, сидівши в азовськім Тмутороканю, могли перенести його ім’я на якийсь сіверський городок. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитися в сім каталозі міст поруч сіверських городів як Сіверська волость. Се, мабуть-таки, й правдоподібніше.