Михайло Грушевський - Вибрані статті

Я не буду входити в сю другу теорію принципіально: свої гадки про неї я висловив уже по появі першого начерку праці ак[адеміка] Шахматова, і по виході її нової, поправнішої редакції я лишаюся при давнішій гадці — що вона при ближчім переведенні стрічається з фактами, які їй рішучо противляться й проречисто доводять, що політичним групуванням і комбінаціям тих часів ніяк не можна признавати такого незвичайного впливу на сформування східнослов’янських народностей. Я спинюся тільки на тих точках, де д. Шахматов ставить нові конкретні тези щодо розміщення східнослов’янських племен і їх групування.

Д[обродій] Шахматов ділить східнослов’янські племена на три групи: полудневу, між Дніпром і Прип’яттю, середню — племена задніпрянські, лівобічні, а з правобічних — дреговичі, і північну — кривичі й новгородські словени. Пізніша українська народність сформувалася з племен полудневої групи, що сколонізували й спустошені задніпрянські землі (від XIV в. почавши). Білорусини — се західна частина середньої групи, відокремлена приналежністю до В[еликого] кн[язівства] Литовського, тимчасом як східна частина середньої й ціла північна, притягнені В[еликим] кн[язівством] Московським, формуються в народність великоросійську. В сім групуванні я спинюся на ближче інтересній для мене точці — приналежності задніпрянської (лівобічної) полудневої колонізації до середньої групи, себто до іншої групи, ніж полуднева правобічна колонізація, а до одної групи з радимичами, в’ятичами й рязанцями. Тому що д. Шахматов зачисляє Подоння до сіверянської колонізації, для нього се питання сходить на приналежність до середньої групи сіверян. Нижче побачимо, що для такого розширювання сіверянської колонізації нам, властиво, бракує підстави. Але коли признати, що сіверяни належали до одної групи з правобічними племенами, то се рішає справу й для колонізації територій, що лежали на полуднє від сіверян, тому й ми можемо се питання звести щодо сіверян: до которої групи вони належали?

Як я вже сказав, теорія, що сіверяни не належали до полудневої групи — се спадщина теорії про великоросизм старих осадників Подніпров’я, компроміс її оборонців і противників. Великоросизм полян нині, можна, здається, сказати, зложений уже до архіву. Д[обродій] Шахматов в своїй праці признає, що слаба діалектична закраска київських пам’яток толкується зовсім природно стрічею в сій старій столиці людей з різних племен і земель, що народність полян не можна розлучати від народності Деревлян, які широкою смугою покривали від півночі й заходу невеликий придніпрянський клинець полян.

Але признаючи в полянах плем’я полудневої групи, тим самим позбавляють підстави теорію великоросизму чи середньоросизму сіверян, що, повторяю, являється тільки останком, пережитком теорії великоросизму полян. Для сеї останньої була все-таки якась вихідна точка — брак виразної української закраски в київських пам’ятках XI — XIII вв. Для сіверян навіть і такої вихідної точки ми не маємо. Д[обродій] Яґіч і не аргументує, просто відступає поґодінській теорії можливість великоросизму сіверян; д. Шахматов пробує аргументувати, але поневолі його аргументація випадає слабенько. Він вказує, що сіверяни зв язуються з радимичами й в’ятичами разом при огляді звичаїв і обрядів в «Повісті» (с.7), що вони злучуються в одне політичне тіло, до Києва не тягнуть, противно — від нього, та що в рязанській колонізації видно дві течії, з яких полуднева відповідає сіверянській колонізації і своїм діалектичним характером ілюструє язикову приналежність сіверян.

Більше аргументів я не знаю, а сі рішучо заслабі. «Повість», описуючи звичаї, противставляє полянам їх сусідів — західних, деревлян, і східних, сіверян, радимичів і в’ятичів, всіх їх малює більше-менше одними красками та додає до них вкінці кривичів і «прочих поган». Про розділювання й зв’язування в групи по етнографічній близькості тут нема мови — книжник малює загалом образ поганських звичаїв. Проф. Багалій, на котрого покликується д. Шахматов, на попертя своєї гадки про близькість сіверян до радимичів і в’ятичів говорить лише стільки, що сусідство давало таку близькість і на підставі географічного сусідства «Повість» в’яже племена в групи — сіверян з радимичами й в’ятичами, уличів з тиверцями.

Сіверяни з радимичами й в’ятичами рано зв’язані були в одну політичну групу — передовсім династичним зв’язком, накиненим їм київським правительством — мабуть, іще за Володимира В[еликого], а може, й ще раніше. Такі династичні зв’язі творили часом комбінації дуже дивні, вповні довільні — як, напр., зв’язь Переяслава з Ростово-Суздальською землею. Зв’язок сіверян з радимичами й в’ятичами мав, одначе, за собою деякі спеціальні обставини, що причинилися до того скріплення: у радимичів і в’ятичів не було розвиненого міського життя, як у сіверян, і чернігівські князі не стрічали опозиції зі сторони місцевих міських центрів; тоді як сама сіверянська земля ділилася на волості, з головнішими містами на чолі, радимичі й в’ятичі лишаються в позиції пасивних повінцій. Сіверяни на лівім боці Дніпра грали подібну ролю, як поляни на правім; їх старі міські торговельні центри — Чернігів, Переяслав, Любеч домінували над цілою Задніпрянщиною, її комунікацією й торгівлею, зовсім незалежно від племінних ріжниць — як Новгород та Смоленськ держали в руках Поволжя (зрештою, ми стрічаємо в літописі натяки, що й сі сіверянські провінції так дуже своєї моральної одності з Черніговом не відчували — див. «Іпат[ську літопись]», с. 239).