Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

Правда, при таких студіях Галичини я одкрив там один елемент: вузькодумний, реакційний і лакейсько-кар'єрний, котрий більш усього одповіда національній формулі – рутенський, котрий примазується то до руської партії, то до української або до обох вкупі і котрий мусив би бути виелімінований, як правдиві пута на ногах галичан. Окрім того, вказував я на кружковий фанатизм, на нечесність полеміки, на безморальну легкість перескоків людей од партії до партії (Головацький, Климкович і др.) як на правдиві язви галицько-руської громади.

З такими думками, – не моє діло судити, чи вірними, чи ні, але в усякім разі независимими від усяких галицьких націоналістичних партiй, – я вступив у безпосередні взаємини з галичанами.

Перший галичанин, якого я побачив (на початку 1868 чи 1867 р.), був д. Димет, котрий приїздив часами в Київ по своїм купецьким справам і мав уже там деякі знайомства з українолюбцями, один з котрих і привів його раз до мене. Та я не міг багато довідатися від д. Димета про галицькі літературні справи, а тілько передав через нього в Галичину кілька книжок – етнографічних видань приятелів, а також деякі рукописи для редакції «Правди», про котру ми чули від одного прибувшого з-за кордону товариша, приятеля Кулішевого, але котрої ми не бачили. Між посланим був, пам'ятаю, переклад «Мазепи» Байрона, доволі старанно зроблений і гарним віршем, хоч і не відповідаючим оригіналу, котрого автор і не додержавсь, бо перекладав з французького прозаїчного перекладу. Той «Мазепа» так і пропав в редакції «Правди» і пропав навіки, бо з нього зоставсь і надрукований тілько «Заспів», тобто посвята перекладчика. З того часу почав я получати «Правду» в закритих конвертах, як листи. Получав я так номерів з 3-4, – коли це приходить до мене Олександр Кістяківський, пита про «Правду» і розказує, що і він дістає її також в листах. Кістяківський колись був секретарем у «Основі», а тоді був доцентом кримінального права в Києві, в університеті. Він дуже українофільствував і тоді перед приятелями, та тілько страшно боявся, щоб не почуло начальство, і через те навіть виговорював мені, навіщо я пишу українофільські статті в петербурзькі видання і тим виявляю себе перед часом, і радив мені робити так, як Сікст V, що ходив згорбившись, аж поки не став папою. Я сміявсь на те, що, може б, і послухавсь такої ради, коли б знав, який справді пункт в своїй кар'єрі можу признати за папство, а найбільше, коли б був певний, що, ставши папою, зможу розігнутись, як Сікст V. А як спина вже так звикне гнутись, що так і зостанусь?! – питав я. Кістяківський (земля йому пером) сердивсь на такі відповіді і дуже рідко заходив до мене, – а тепер прийшов по важному ділу. Він страшно перелякавсь, получивши в листах кілька номерів «Правди». «У нас жандармерія, – кричав він, – та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах, то вже безпремінно дізнаються, що я получаю «Правду». Він радився зо мною, як би переказати в редакцію, щоб не слала газети так, а передавала оказіями, хоч раз в рік.

«Я не прохав їх висилати, – казав Кістяківський, – я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене та й знайти!»

Я пробував утихомирити Кістяківського, але тілько розсердив, і він пішов від мене з погрозою – понести-таки «Правду» жандармам, на що я йому сказав сміючись, що він таким способом донесе на мене, бо я до жандармів не піду, і коли справді получати «Правду» (в котрій тоді не було нічогісінько політичного) діло «неблагонамеренное», і коли справді жандармерія зна, хто в Києві получа її, то, значить, Кістяківський, очищаючи себе, предасть мене, котрий не прийшов очиститись. Звісно, Кістяківський до жандармів не пішов – тим паче, що, на його щастя, незабаром переїздив через Київ за кордон згаданий приятель Куліша і Кістяківський переказав через його свої страхи у Львів, і після того перестала «Правда» приходити до його, та й до мене. Я ж через того вандрівника, котрого захопив уже на повозі, вспів передати до «Правди» ще деякі рукописи приятелів-українофілів, в тім числі кілька перекладів з «Записок охотника» Тургенєва, котрі були напечатані в «Правді» аж у 1874 р., здається, по другому вже манускрипту.

Скоро потім довідавсь я від одного старого товариша, належавшого колись до космополітів києво-подільської недільної школи і недавно пробувщого з Криму, що там у Ялті є лікар Руданський (каюсь, не відомий мені тоді, хоч він, мабуть, чи не єдиний справді талановитий з молодших поетів, котрі появились в «Основі») і що він переклада і дуже б то добре на українську мову «Іліаду», та тільки не зна, що йому робити з тим перекладом. Я зараз же написав Руданському лист і дістав від нього першу пісню «Іліади», котра мені дуже подобалась живою мовою і простотою перекладу, та не подобалась по вольності: Руданський, щоб більше «обукраїнити Гомера», як він мені писав, вибрав замість гекзаметра осібний пісенний короткий склад, а позаяк у нього не можна було вбгати знаменитих епітетів гомеровських (замічу – котрі чудово може передавати українська етимологія), то він їх повикидав {Замічаю цей факт як один з многих проявів «своєї мудрості» українських народовців; другий подібний – самовільну переробку «Тараса Бульби» Гоголя я розповів уже в 1 № «Товариша». Факти такі показують недостачу культурного, європейського образування літературного. Чимало подібних проявів «своєї мудрості» можна налічити і з других сфер українофільського дійства: і товариського, політичного і т. ін.} . Я відписав Руданському свою думку про таку обскубку Гомера, і він обіцяв, наскільки можна, не зміняючи складу, поправити свою працю, і скоро прислав мені першу рапсодію, наново перероблену, далеко більш подібну до оригіналу.