Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

Переглядаючи літературу справи народної школи на Україні, я перечитав і всі спори про права літератури української взагалі і переконався, що вся та справа поставлена в Росії фальшиво, власне, через те, що її перенесено з грунту загально-культурного на національний {Українські націоналісти тут, як і в других справах, помилялись через те, що замість того, щоб заснувати свою політику на реальних обставинах життя українсько-російського, наслідували других націоналістів, напр., чеських або польських. Російські централісти теж мавпували централістів французьких та німецьких.} . Одні казали, що українці – осібна нація, а через те мусять мати право на осібну літературу; другі одповідали: українці зовсім не нація, а хіба провінціальна одміна, і через те ніякого права на осібну літературу, а надто на офіціальну, не мають. Була й середня думка, котру говорили перше московські слов'янофіли (В. Л. Ламанський, Iв. Аксаков), що українці можуть мати літературу елементарну, «для домашнего обихода», – так на цю формулу нападались і російські державники (як Катков), і українофіли, як Куліш, хоч вона підходила, власне, до того, що казав сам Куліш в «Эпилоге к «Черной раде» і що потім написав Костомаров в огляді української літератури в книзі Гербеля «Поэзия славян». Перечитавши ці спори, а також зведши суму того, про що дійсно писали по-українському самі українофіли (сам Шевченко писав навіть «Дневник» свій по-російському), я вивів, що даремно було і споритись про праваукраїнської літератури при тій малій силі, яку вона показала, і що на той час рамки «домашнего обихода» були для неї скоріше заширокі, ніж завузькі.

З такого погляду я почав говорити про український рух в історично-публіцистичних статтях в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» з 1865 р. та у «Вестнике Европы» з 1870 р., показуючи народно-культурну вагу українського руху для всієї Росії й Слов'янщини і почасти показуючи, яка брехня і дурість лежить в основі розпущеного Катковим догмату, що український рух – діло польської інтриги. Рух у Слов'янщині, що піднісся після з'їзду в Москві в 1867 р., звертав на ті статті більшу увагу в Росії й Австрії. Галицька «Правда» робила з них витяги. Тим часом я приступивсь близько до самих галицьких справ і нарешті завів стосунки з самими галичанами.

Оглядаючи український рух в Росії, я мусив узятись і за галицькі видання, з яких «Слово» досить акуратно доходило, до нашої університетської бібліотеки. Еміграція Головацького, полеміка, котру він підняв з Кулішем, і т. ін., брехні, котрі зо слів галичан, партії Головацького, переходили в Росію, що мовбито галицькі українофіли, чи народовці, – запроданці поляків – все це примушувало мене до можливих студій над галицькими справами, а далі до писання про них для росіян, котрі, не виключаючи і українофілів, майже абсолютно про них нічого не знали. Скільки пам'ятаю, перша стаття про Галичину, що я напечатав у Росії, була «Галицько-руський театр» в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» 1867 р. Там я показав, які ілюзії мають в Росії, а власне, противники українства, коли радо говорять про «русский» театр і літературу в Галичині, бо той театр єсть, власне, коли не цілком український, то спеціально австро-рутенський, і що, коли поляки (як то було сначала) піднялись було проти того театру, то напались, власне, на українську літературу, котру б то «польська інтрига» протегує, по словам-московських централістів. Подібні ж думки докладніше розвив я в ряді статей «Письма с галицкой границы», напечатаних в тій же газеті в другій половині 1867 р. Також намітив я те, що потім з більшим матеріалом розвив у статтях «Вестника Европы» 1873 р. «Русские в Галиции» і «Литературное движение в Галиции», – а власне, що в практичних справах народної освіти і літератури нема майже ніякої різниці між партіями панруською і українською в Галичині, котрі обидві стоять за народну мову (хоч поки обидві не дуже її знають, бо обидві ще мало демократичні), а що сваряться вони із-за справ формальних (правопис) або далеких (яка мусить бути вища – всеруська або всеслов'янська література?). У відносинах галицьких партій до російської літератури я одмічав такий факт, що «москвофіли» хоч і восхваляють ту «багату і розвиту літературу», а на ділі зовсім її не знають і навіть не способні її оцінити, бо по своїй літературній школі вони належать ще до передпушкінської, коли не передкарамзінської доби, – тоді як народовці, хоч і брикаються проти Росії, а на ділі дедалі все більше підпадають впливу нової російської літератури, з котрою тільки вони одні і знайомлять галицьку публіку. Висновок мій був вп'ять такий, що й у Галичині літературна справа, переставлена з грунту формально-національного на грунт реально-культурний, при демократично-прогресивному напрямку тратить свій гострий, поділяючий характер і прийма такий, при котрому всі щирі прихильники демосу й освіти можуть працювати досить згідно.