Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

Трохи згодом я, впрочім, зблизився з українофілами і навіть увійшов у громаду. В початку 1863 р. прийшло до виконання проекту Костомарова про видання популярно-наукових книг, і київська громада видала «Дещо про світ божий» – гарненьку книжечку по фізичній географії, тілько трохи попсовану лірично-клерикальними голосіннями. До мене дійшла чутка, що готуються другі подібні книжки. Я заінтересувався цим ділом, і дехто з земляків моїх, полтавців, предложили мені приступити до громади, щоб взяти в ньому участь. Так і сталось, – і мене зараз же прийняли в комітет до редакції популярних книг. Тілько з того мало вийшло проку. Комітету предложена була книжка, написана одним з його членів, – святці, тобто виказ святих по місяцям з короткими біографіями деяких угодників божих. Не пам'ятаю вже, з якого місяця починалась та книжка, здається, з септембра, але всі біографії були прескучні. Окрім того, я не міг собі взяти в голову, нащо ми, раціоналісти (на першому спільному зборі громади, де я був, читано лист дальнього товариша, потім доволі звісного етнографа, про те, що він досліджував міфологію, щоб дійти, «звідки в українців пішла фальшива ідея-бога»), мусимо починати наші просвітні для народу видання з агіографії, та ще так виложеної. Мені сказали, що це треба, щоб підняти в народі пошану до його власної мови. Новакові не личило зараз же піднімати великі спори, і я взявсь у свою чергу критикувати слова й вирази тих святців, на що і зводилась уся праця нашого комітету. А поки ми так працювали, наступили вакації, а також цензурна заборона всяких педагогічних і церковних книжок українських.

Вернувшись в Київ по вакаціях, я застав велику зміну в українофільських кружках. Багато скінчило курс і думало про «місця», тобто про державну службу. Дехто вже діставсь в учителі гімназії і не появлявсь у Києві, другі поступали в нові «мирові посередники», котрі заводив уряд після повстання поляків. Громада майже не збиралась, а потім зовсім перестала. Про видання популярних книг не було вже розмови. Коли я запитував декого, чому б не печатати їх в Галичині, мені відповідали, що то би тілько дражнило уряд, котрий тепер тільки на час задержав, а не заборонив українські видання (як сказав би то міністр Валуєв Костомарову). Словом, увесь українофільський рух серед київської молодіжі, так гучний ще перед вакаціями 1863 р., зовсім затих. І я зайнявсь своїми студіями й особистими справами (дисертація pro venia legendi [4] Для права викладання (лат.). в університеті по історії Рима, служба в II гімназії вчителем географії і т. ін.).

В 1864 р. случилась маленька пригодка: один напівбожевільний товариш, ще передо мною скінчивший курс, написав в місцевій газеті статтю – донос проти українофілів, як мовбито прихильників Польщі. Стаття ця показалась огидною космополіту Судовщикову, і він написав одповідь, яку ми вдвох виправляли. Це бачили деякі товариші з колишніх громадян, і це підняло в них репутацію космополітів (мовляв – чесні люди!). Тим часом в Києві зібралось кілька моїх земляків з Полтавщини; котрі потроху пробували пера. Один з них, потім доволі звісний етнограф, став жити в моїм домі. Почались між нами знову розмови про українську літературу; почалися вони з того пункту, на котрім їх зоставила померша (власною смертю) «Основа» – полемікою з московськими слов'янофілами запитання: чи може українська література зовсім зрівнятися з російською, чи мусить зостатись тільки літературою «для домашнего обихода», як казав аксаковський «День»? Мої земляки вірували, що українська література може в усьому рівнятись з російською і для того ставили першим обов'язком «розвивати мову», а для цього, казали, найліпше перекладати вже з розвинутих мов на українську. На лихо, тільки один з них знав так-сяк французьку мову, з котрої й почав перекладати «Мазепу» Байрона, а другі ніякої не знали, окрім російської {До нашого кружка прийшов, впрочім, дуже навіть знаючий знавець-правобережець, та він тільки подав голос за теорію «самостійності» української літератури, а сам по-українському не писав нічого, окрім кількох поетичних «гріхів молодості» в одній галицькій газетi, про які ніколи не згадував.} . Для перекладів, казано, треба лексикона, тож і почали перекладалиросійський лексикон Рейфа на українське.

От до такого кружка пристали ми з Судовщиковим, чи такий кружок пристав до нас, – не знаю, як і сказати. Судовщиков зразу виступив проти напрямку праці кружка, а надто проти лексикона російсько-українського, замість котрого він радив перш усього зробити український. «Зробіть, – казав він, – перш усього інвентар тієї мови, яка єсть у народу та по авторах, близьких до народу (якими були старші українські писателі, безтенденційні, доукраїнофільської доби), то, може, виявиться, що не треба буде ні «кувати» деяких слів, ні переписувати їх з латині (поет-полтавець був за «кування» слів, а згаданий правобережець за латину). Також, по Судовщикову, замість того, щоб розмовляти наголо про самостійність української мови й національності, треба було зробити граматику українську (порівнюючи з великоруською, польською й церковнослов'янською) та опрацювати теж порівняльним способом етнографію українську. По довгих спорах словник Рейфа одсунуто назад, а далі й забуто, і кружок взявся за граматику. Згодом, як пішла чутка про нашу роботу, то з Харкова звістили нас, що звідти передадуть нам матеріал до українського словника, куди увійшов і матеріал Куліша. Нескоро привезено той матеріал в 12 пудах, який одначе не стільки прислужився, скільки поїв праці і грошей на впорядкування, після котрого зосталось дуже мало цінного, так що прийшлось почати вибирання слів з етнографічних збірок і писателів наново. А тим часом Судовщикова, єдиного між нами спеціаліста в лінгвістиці, вислано в Костромську губернію, де він незабаром і вмер {Він сказав в одній приватній бесіді, що жалкує, чому Каракозов не влучив у царя; свідок (бувший московський студент, вчитель у Галагана) передав ці слова звісному тайному совітнику Юзефовичу… Дальшого розказувати вже нічого…} .