Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

Здибавшись з П[ильчикови]м після вакації 1858 р., я запримітив, що він на чім світ стоїть лає Європу й лібералізм. Розмовившись, побачив я, що він покликується на Куліша, котрий тільки що побув у Полтавщині, повернувшись із-за границі, і проповідував якийсь антилібералізм, вивезений ним з Бельгії, щось таке подібне до клерикального соціалізму, сказав би я тепер, якби не боявсь дуже вже рішуче схарактеризувати те, що мені, покликуючись на авторитет Куліша, розказували П[ильчико]в і піп К[атрано]в, батько пізнішого видавця творів Котляревського {Катранов, колишній мій законоучитель, закликав мене до себе та все навчав мене проти «гнилого Запада» і «либеральных бредней», – все було каже: «Вот Кулиш рассказывает, что в Бельгии за монастырями куда лучше было, чем теперь за либерализмом!» і т. д.} . Мені ця противуєвропейська та противуліберальна гарячка нагадувала зовсім московське слов'янофільство і навіть ще старе, миколаївських часів, бо в ті часи (1858-1860) навіть московські слов'янофіли, по крайній мірі ліпші з них, не стілько кричали, що «Запад гниет, а Россия цветет», скілько займались практичними справами, як воля кріпаків, община і т. ін., й мало різнились від прогресивних западників, до яких лежала моя молодеча душа. Так, я, навіть спіткавшись з апостолами спеціально націоналістичних думок по наших сторонах, не змінив характеру свого первісного українства і скорше навіть вкоренивсь в свойому зачатковому космополітизмі.

З таким культурним, гуманітарним, а зовсім не націоналістичним українством скінчив я гімназію і прийшов до університету (в Києві), навіть не думаючи, щоб міг бути принципіальний конфлікт між тим українством і культурним же російством, або ліпше – російським європейством {Треба сказати, що такого конфлікту не показував і сам тоді найгарячіший українофіл д. Куліш, як видно з його «Эпилога к «Черной раде», которий був напечатаний в московсько-слов'янофільській «Русской беседе» і котрий я читав з запалом, особливо слова про Шевченка, котрий називався, та не по імені, а тілько «величайший поэт украинской словесности, певец людских неправд и собственных горючих слез».} .

Зараз поступивши в університет (1859 р.), я пристав з усім нашим полтавським кружком до «воскресных школ», бо перша така школа (у Києві на Подолі) була одкрита нашим кружком. Тут практика поставила перед нами перше з українських питань: на якій мові вчити в школах? Ми вирішили це питання тим, що вчили на обох: на російській і на українській, тілько, звісно, більше на першій, бо на ній було більше книг. Згодом, окрім нашої школи, склалась друга (новостроєнська), куди зібралось кілька принципіальних українофілів з правобережців і чернігівців, до котрих доходили спеціально українські ідеї од Опанаса Марковича, Глібова й ін., і потім деякі молодші полтавці, підпавші під вплив П[ильчико]ва. Скоро наших, подолян, новостроєнці стали звати космополітами, а себе українцями, хоч на ділі й вони не більше наших вчили своїх учеників по-українському. Суперечка виходила проміж нас більш теоретична, бо коли гарячіші новостроєнці казали нам, що школа неукраїнська більш деморалізує, ніж учить народ, ми признавали, що наука все-таки наука, та що поки українського письменства, а надто учебного, майже нема, то треба користуватись хоч російським. З таких спорів доходило до спору про вагу національного й народно-традиційного елементу і всесвітнього, наукового. Ми вище ставили останній, новостроєнці – перший. Ми їх за те ставили вряд з московськими слов'янофілами. І справді, наскільки зближались тодішні українофіли з тими слов'янофілами, свідчить і те, що, напр., в Києві була й третя воскресна школа (Печерська), в котрій зібрались чисті москалі вкупі з українцями, деякі з котрих потім виступили гарячими мовцями в українофільській громаді. Цю школу так і звали слов'янофільською. Ми ж, подоляни, були всі українці з роду і коли не цурались російщини й стояли за неї, то зовсім не за московський національний її елемент, а за гуманітарний, європейський, – од того нас і звали наші суперечники не москалями, а космополітами {Спеціально мене одбивало од українофільських кружків, власне їх антиєвропейство, «восточництво» (кажучи словами Гоголя) як свідоме, так і невільне через те, що українофіли (окрім кількох з польського роду) майже зовсім не знали западних мов, через що невільно зоставались більш москалями, ніж російські космополіти, хоч і бунтувались проти московської літератури.} . Українства ми й не думали цуратись; напроти: перші українські таблиці для вчеників зложені були двома нашими подолянами, між іншим, одна К. Ш[ейковськи]м, що й тоді вже працював над українським словником. Подібно ж у Полтаві космополіт і напівмоскаль С[троні]н (згаданий учитель мій, у котрого я побачив М. Вовчка) перекладав на українське фонетичний «Букварь» Золотава {В 1862 р. його арештовано і вислано в Архангельську губернію за «намерение отделить Малороссию»!!!} .