Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

В такому ж дусі виховувавсь я і в гімназії (полтавській, 1853-1859). Наука була російська, переклади європейських писателів, до котрих я ще з дому став ласий, були російські. Тілько при тому в нас не гнали української мови, до котрої обертались часом і учителі, звісно, більш, коли треба було пустити юмор, а «Наталка Полтавка» була в Полтаві немов офіціальна п'єса, котру щороку грали «любителі з губернського beau mоnde [1] Вищий світ, вищі кола (франц.). на добродійні цілі, котрими звичайно адмініструвала губернаторша; грали її також іноді й самі гімназисти на своїх сценках. «Наталка» була перша театральна п'єса, котру я побачив. Прельстився я нею несказанно, переписав і вивчив напам'ять і в перші ж вакації на різдво всю її проказав і проспівав на всі голоси (з відомості рідних) перед домовими дівчатами, звісно, кріпачками, котрі плакали в три річки, коли я виводив перед ними: «Видно шляхи полтавськії» і т. д. Потім я привіз переписане «Сватання на Гончарівці» і т. п. і часом читав перед дворовими, а то й панами, як зберуться в гості. Далі попались мені й вірші Шевченка, котрого навіть «Кавказ» і «Сон» частенько попадались в записних книжках гімназистів, тілько підписані шифрованим іменем! Треба сказати, що українські поезії містились в таких книжках з російськими і не наводили ні на які виключно націоналістичні думки. Варто б розказати, як мені дістались до рук «Оповідання» Марка Вовчка, та довго це буде. Скажу тілько, що перше оповіданнячко М. Вовчка («Панська воля»), котре я прочитав у вчителя історії С[троні]на, котрому Куліш зоставив склад своїх видань для продажу, зробило на мене велике враження і мало для мене велику вагу, положивши початок моєї дружби з цим цінним для Полтавщини чоловіком, а також рішучий початок мого свідомого демократизму. Тілько вп'ять-таки твори М. Вовчка вразили мене своєю загальнолюдською, соціальною ідеєю й ніякого націоналізму в мені не збудили, а лягли в мойому мозку поряд з тими ліберальними російськими віршами, з уривками з творів Герцена, які до нас доходили, та з романом Бічер-Стоу («Onkel Tom»), котрий я прочитав незабаром у російському перекладі.

Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота, писати поезії, то пробував я їх писати і російські і українські, і тепер пам'ятаю, як я, вже побачивши, що оригінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацієву «De arte poetika» [2] Наука поезії (лат.). на українське, тоді як переложив далеко легшу «Beatus ille, qui procul negotiis» [3] Блаженний той, хто відійшов від справ (лат.). на російське.

Розказую я це все далеко довше, ніж слід би по масштабу цих споминів не для того тілько, щоб показати ту основу, на якій виросло моє українство індивідуально, а й для того, щоб подати зразок типічного виховання полтавського молодика в ті часи, коди не було ще в тих сторонах спеціальної національної тенденції ні московської, ні української. Правда, вже з кінця 50-х років показувавсь і в Полтаві початок спеціального українофільства в особі й писаннях Куліша, але дуже слабо; не дуже приставало до нас. Пам'ятаю, що, напр., закуплені кількома товаришами (по рекомендації вчителя рос[ійської] словесності, чоловіка без усяких тенденцій) примірники «Чорної ради» зоставались майже не читаними: я, напр., «Чорної ради» не дочитав, хоч ночі просиджував за Вальтером Скоттом в поганих російських перекладах з французького і плакав над М. Вовчком найбільше, зрештою, над кріпацькими повістками, а «Сестру» ледве осилив. Коли був уже в шостому класі гімназії, то здибавсь із звісним потім на Україні пропагандистом українофільства Пильчиковим (модель для Д. П. Пучки, одного з героїв повної анахронізмів і всякої нісенітниці хроніки (??) д. Красюченка п[ід] з[ванням] «Юрій Горовенко», котра написана мов навмисне, щоб дати фальшивий образ українофільського руху і його стану в Росії, і в той же час подати на нього донос урядові, та ще й донос безосновний). Але П[ильчико]в тоді більше гарячився з поводу всеросійської справи увільнення кріпаків, ніж з поводу українофільства. Він охоче розмовляв зі мною про новини, котрі доходили до провінції, про справу кріпацьку в Петербурзі, кричав проти вагання в урядових сферах, котрі, як він казав, може врозумити хіба «революційна сокира» (la hache revolutionnaire! – як виголошував він, ідучи зі мною по мирним улицям Полтави до цукерні, де ми читали газети), і дуже підбавляв у мене демократизму, але без усякої спеціальної української барви. Коли ж згодом показавсь у розмовах П[ильчиков]а націоналізм, то в такій формі, що я майже зовсім став холодний до цього взагалі симпатичного чоловіка та й не міг слухати його національної філософії.