Михайло Драгоманов - Австро-Руські спомини (1867-1877)

Розпрощавшись з січовиками, я поїхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871-2 і 1872-3), безперервно переписуючись з січовиками, а найбільше з одним з них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Слов'янщині, літературних праць моїх і інших справ «Січі» і других товариств слов'янських, а найбільше руських у Відні. З останнього поводу мені доводилось дуже споритись з моїм звичайним кореспондентом. Як звісно, всі слов'янські товариства у Відні доволі панславістичні і почастно не пропускають пригоди (а тоді напроти німецько-бюргерському централізму ще більше) показати свою симпатію до Росії. З цього настрою користуються панславісти московсько-реакційного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинів, котра належала тоді до товариства «Русская основа», куди входили всі буковинчики й угорські русини, що вчилися у Відні. Щоб одрізнитись од таких земляків, січовики віддалялися від усяких панславістичних зборів, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усіх кореспонденціях в слов'янські, в тім числі й російські газети про всякі урочисті збори віденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всі слов'[янські] товариства, окрім поляків і українофілів».

Мені таке поступовання січовиків вдавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити їх, що сама по собі ідея панславізму не противна українству, котре, власне, і почалося як серйозний рух федерально-демократичним і гуситським панславізмом Костомарова й Шевченка («Посланіє до Шафарика»), і що українці замість того, щоб віддалятись від слов'ян, мусять при всякій пригоді сходитися з ними, щоб маніфестувати, власне, той панславізм, котрий безпремінно мусить знайти собі більшу симпатію в молодіжі слов'янській, ніж раєвщина. При тому, казав я, не слід січовикам виступати й ворогами Росії народної й культурної, а напроти, слід показувати приязнь до неї, а тим паче треба виступати проти російської реакції й абсолютизму.

Вся моя аргументація відскакувала від моїх кореспондентів, як кавчук від стіни.

Мені одповідали всякими резонами, між іншим, і такими, що, мовляв ми мусимо сходитися не з одними слов'янами, а й з німцями, і мадярами, й т. ін.

Не скоро вже, коли в «Січі» склалась – заходом О. Терлецького і за поміччю нашого кружка – величенька бібліотека, в котрій було зібрано найважніше про Україну, а також всі російські класики, важніші історичні й етнографічні видання і про Білу Русь і Московщину, та коли ця бібліотека й особисті стосунки привели до «Січі» чимало і молодіжі російської – почало сповнятись те, що я радив в 1872-1873 рр. Та й досі ще на панславізм косим оком дивляться галицькі народовці усяких барв, так що й цей бік Костомарова їм навіть малозвісний. Інтересно, що про автобіографію Костомарова, в котрій єсть і програма його слов'янського товариства, ніхто ні слова не сказав в Галичині, – вона навіть не поіменована в «Історії літератури» д. О. Огоновського! Та й усі маніфестації після його смерті, особливо у Львові, вийшли мізерно; мені писали, що народовці навіть боялись прийти на панахиду по цьому «батькові Русі-України» {Після того, як це було написано, програма Костомарова була передрукована в першому номері в третій раз поновленої «Правди» 1888 р. – та ще й як основа програми самого видавництва. Тілько ж треба сказати, що найменше впливу тієї програми видно на самій тій «Правді».} .

Також мало сліду зоставили мої намови про те, щоб повести дійсну пропаганду українського напряму серед буковинчиків і угорців, котрі підпали впливу попа Раєвського – перші, як православні, а другі з реакції мадяронству. Я настоював на тому, що ні до буковинчиків, ні тим більше до угорців не можна підступати із звичайним українофільством, раз, через те, що вони проти того направлені уперед, а вдруге, через те, що їм таки і чужі спеціальні козако-українські традиції. По моїй думці, до тих і других треба підступати з загальнодемократичною ідеєю, а окрім того, показати їм в Росії другі напрямки, окрім московсько-слов'янофільського, напрямки демократично-прогресивні, і звернути буковинчиків і закарпатян на подібну ж дорогу на їх власнім грунті, – чого само собою виходило б і національне народовство, котре б злилося з українством. Спеціальний привід до того, щоб мені налягати на січовиків з такими намовами, явився, коли я прочитав у газетах, що член «Русской основи» Гр. Купчанко реферував про буковинсько-руські пісні. Пустіть від себе подібні реферати хоч по збірці Головацького, – писав я січовикам, – знайдіть збирачів ентографічного матеріалу на Буковині й на угорській Русі, і ви притягнете до себе здібніших і щирих народолюбців з самої «Русской основы». Нічого з моїх намов не вийшло, окрім того, що, за посередництвом М. Бучинського, я зміг закупити від д. Купчанка його матеріал, котрий потім видало київське Географічне товариство в досить спорій книзі, хоч з недоладним титулом «Пісні буковинського народу», – так буцімто в Буковині самі русини! До того ж у виданню тому скривджено Купчанка, бо на заголовку пісень поставлено ім'я не його, а того, хто. впорядкував збірку і, правда, положив на те чимало праці, та все-таки не збирав тих пісень. В усякім разі я в цих хибах видання не винен, бо в момент, коли воно вийшло, не був навіть у Києві. Вернувшись та побачивши книжку, я, звісно, сплеснув руками, тільки вже було запізно.