Генріх Гейне - Атта Троль

[2] « …свого вчителя одлупив » — мова іде про Августа-Вільгельма Шлегеля (1767-1845) — вождя німецьких романтиків. . З сього погляду, може, моя поема й негідна. Але ж ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кассію, та й ти брешеш, Азінію [3] Азіній (від лат. asinus) — осел. , коли запевняєте, ніби мій жарт вимірений проти тих ідей, що складають коштовний здобуток людськості і за які я сам стільки боровся і страждав. Ні, власне, через те, що поетові сі ідеї з’являються в найкращій ясності і величі, бере його непереможний сміх, коли він бачить, як грубо, недотепно та незграбно можуть виражатись ті ідеї у вузькодумних сучасників. Він жартує тоді з дочасної ведмежої шкури тих ідей. Є свічада, так нерівно одшліфовані, що навіть сам Аполлон одбивається в них карикатурою і зриває в нас сміх. Але ми сміємось тоді тільки з потвори, а не з бога.

Ще слово. Чи потребує ж особливого роз’яснення, що свавільна і жартівлива пародія одного Фрейлігратового [4] Фрейліграт Фердінанд (1810-1876) — видатний німецький поет. Г. Гейне пародіює його вірш «Князь-мурин» з першої збірки поезій (1838), коли ще молодий Фрейліграт перебував під впливом французького романтизму і писав екзотичні вірші. вірша, зроблена комічною основою «Атта Троля», зовсім не має на меті зневаги поета? Я його високо ціню і тепер і залічую його до найзначніших поетів, які настали в Німеччині після іюльської революції. Його перший збірник віршів попався мені на очі дуже пізно, власне, в той час, як я складав Атта Троля. Може, се залежало від мого тодішнього настрою, що, власне, «Князь-мурин» розвеселив мене так. Сей твір, однак, прославився як дуже вдалий. Для читачів, що сього твору не знають, — можуть же й такі знайтись де-небудь в Хінах або в Японії, чи навіть над Нігері та Сенегалом, — для таких роблю примітку. Князь-мурин, що виходить з початку поеми з білого шатра, немов якась місячна темрява, мав чорну любку з чорним обличчям, обмаєним білими струсевими перами. Але у вояцькому запалі він її покидає, йде до бою з неграми, де гуде бубон, обвішаний черепами, — ох, там він знаходить своє чорне Ватерлоо, і переможці продають його білим. Тії тягнуть благородного африканця до Європи, і тут ми знаходимо його знову на службі у переїзного товариства комедіантів, що доручило йому бити в турецький бубон під час своїх мистецьких представлень. Отже, стоїть він там при вході на арену, сумний та поважний, і бубонить, але при тому думає про свою колишню величність, думає про те, що він був колись абсолютним монархом понад далеким, далеким Нігером, що він полював на лева, тигра…

Писано в Парижу, в грудні 1846.

Генріх Гейне

Читать дальше