Генріх Гейне - Книга пісень

Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.
Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу й кохання.

І рожу, й лілею, і сонце, й голубку
Я все те, здавалось, любив до загину.
Тепер не люблю їх, — одну маю любку,
Дівчину-рибчину, перлину єдину;
Вона-бо кохання первісточка гожа, —
І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде — від жалю так змінилось;
Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках прекрасних,
І згасне те небесне світло,
Що сяє в оченьках тих ясних.

Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.
Коли наші сльози джерелом буйним
В велике те вогнище зринуть, —
Я хочу востаннє тебе обійнять
І з жалю-кохання загинуть!

На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.
Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!
Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя —
Граматика моя!

Тебе, моя любко єдина,
На крилах пісень понесу
Над Ганг, — там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.
В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть;
Там лотосу квітки розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть.
Сміються фіалочки гожі,
Глядять в небеса на зірки,
І тихо шепочуться рожі,
Запашнії кажуть казки.
Біжать, доступаючи злегка,
Газелі стрункі, сторожкі;
Шумлять і лунають здалека
Ті хвилі святої ріки.
Там сядемо, любко, з тобою
Де пальми красують ставні.
Нап’ємось кохання й спокою,
Присняться нам сни чарівні.

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.
Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії уста-рубіни;
Але дай поцілую ті уста знадні,
То забуду всі прикрі хвилини!

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, — та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?… слово — порох, дим!
Клянись, клянись, кохана, знов!
На слово вірить я готов!
Схилю голівоньку свою
До тебе — й вірю, що в раю.
Я вірю, мила, вірю знов,
Що більш ніж вічна ся любов!

На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони,
На устонька милої любки дрібні