Сей-шьонаґон: Записки в узголів’ї

Переклад здійснено за виданням: 枕草子・(訳・松尾聡, 永井和子) ・本古典文学全集・11・小学館・1974年 [Макура-но соші. Ніхон котен бунґаку дзен-шю] [Записки в узголів’ї /Коментарі Мацуо Сатоші, Наґаі Кадзуко] // Повне зібрання творів давньояпонської класичної літератури). – Т. 11. – Токіо, Шьоґакукан, 1974. Оригінал твору не зберігся. На сьогоднішній день існує декілька десятків його значно пізніших списків, які датуються XIV–XX ст. На відміну від чудового російськомовного перекладу, зробленого у 1975 р. В. Марковою з одного з найпізніших списків цього твору, так званого «Маедабон» («Книга родини Маеда»), знайденого в 30-ті роки XX ст., україномовний переклад був виконаний Н. Бортнік на основі списку «Ноімбон» (яп.: 能因本 – «Книга Ноіна», XIV ст.), що надрукований у зазначеному вище академічному виданні. Текст «Записок» саме цього списку визнається японськими і зарубіжними фахівцями одним із найдавніших і, відповідно, ближчим до автентичного. Він є також найбільшим за обсягом серед усіх наявних списків цього твору.

Перший європейський дослідник японської літератури В. Дж. Астон (1841–1911) у книзі «Історія японської літератури» (William George Aston. A History of Japanese Literature». – London: William Heinemann, 1898 р.), описуючи загальне враження від «Записок в узголів’ї» Мурасакі-шікібу, не приховував свого захоплення та здивування: «Важко повірити, що це написано в Японії 900 років тому. Якщо ці нариси порівняти з будь-яким літературним пам’ятником, створеним в Європі у відповідний історичний період, то доведеться погодитися, що вони дійсно є прекрасним літературним твором. Скільки відкрилось би нового, якби придворне життя часів Альфреда чи Канута було змальоване саме таким чином!» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века. Пер. с англ. / Вступ. ст. В. М. Мендрина; Под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 86].

На думку відомого російського вченого-японіста, перекладача давньої японської класичної літератури В. Н. Горегляда, «Якби в хейанській літературі не було інших пам’ятників, окрім «Записок в узголів’ї» Сей-шьонаґон та «Повісті про Ґенджі» Мурасакі-шікібу, епоха Хейан все одно зберегла б за собою право називатися «золотою добою» середньовічної японської літератури. Цілком зрозуміло, чому на долю авторів цих пам’яток випало стільки захоплених епітетів з боку читачів, дослідників і перекладачав на інші мови» [ Горегляд В. Г . Дневники и эссе в японской литературе X–XIII вв. – М.: Наука, 1975. – С. 97].

Йдеться про принца Тонері (676–725), який разом з придворним чиновником на ім’я Фуджівара-но Фухіто був офіційним укладачем другого за часом створення історико-міфологічного літопису «Ніхон-ґі» (або ще «Ніхон-шьокі» – «Аннали Японії», 720 р.).

Йдеться про імператора Ічіджьо (980 – 1011, роки правління: 986 – 1011).

Історію про те, як її рукопис «потрапив до рук однієї людини», Сей-шьонаґон описує в 322-му розділі своїх «Записок»: «Чюджьо (військове звання; сучас.: генерал-лейтенант. – І. Б. ) Лівої гвардії Цунефуса, коли був правителем провінції Ісе, якось прийшов до мене додому. Циновку, що була на веранді, підсунули гостю, не помітивши, що на ній лежить мій рукопис. Я поквапилась і хотіла забрати рукопис, та було вже пізно: він узяв його з собою. Побачила я рукопис своєї книги лише через тривалий час. Відтоді мою книгу побачив світ».

Дайнаґон – старший радник; офіційна посада при японському імператорському дворі VIII–XIX ст.

Дан (досл. з яп.) – «сходинка», «щабель» (драбини); «абзац», «розділ»; «розряд», «ґатунок». За визначенням Т. П. Григор’євої: « Дан – це буквально “сходинка”, горизонтальний рядок алфавіту. Важко знайти адекватний переклад цього слова. Це і не “розділ”, оскільки між данами немає послідовного зв’язку, і не “параграф”, оскільки параграф за великим рахунком підпорядковується загальній програмі. Це та літературна одиниця, яка тільки й могла виникнути на ґрунті японської традиції. Інтровертність, зосередженість на внутрішньому призвела до своєрідного “дискретного” стилю, коли окремі фрагменти (дани) мають цілісну природу, але живуть окремим життям» [ Григорьева Т. П . Красотой Японии рожденный. – М., 1993. – С. 156].

Сучасні літературознавці виділяють декілька складових моно-но аваре: кандобі ( 感土美) – краса душевних поривань, юбі (優美) – краса вишуканості, тьовабі (弔侘美) – краса гармонії, хіайбі (悲哀美) – краса смутку.