Дженні Ерпенбек: Прокляття дому

Дженні Ерпенбек (нар. у 1967 році в Берліні) 　

Дженні Ерпенбек можна назвати династійною письменницею, адже в її родині чимало майстрів слова: письменницею, відзначеною всіма можливими літературними регаліями НДР, була бабуся Дженні, Гедда Ціннер; дідусь, Фріц Ерпенбек, був автором численних детективних романів; батько Джон Ерпенбек - знаний фізик, філософ і письменник, мати Доріс Кіліас - арабістка й перекладачка з арабської. Сама Дженні вивчала театральну режисуру, декілька років працювала режисером-постановником в оперному театрі міста Ґрац (Австрія).　

Почавши з 90-х років минулого століття, взялася за письменництво. На цей час є авторкою восьми книжок, її твори перекладено понад двадцятьма мовами, вона - володарка багатьох престижних літературних премій, зокрема в 2015 році, після написання несподівано такого актуального роману про біженців (Gehen, ging, gegangen), отримала одразу дві премії: британську Незалежну літературну премію (Independent Foreign Fiction Prize) та нідерландську Європейську літературну премію.　

...вона зачиняє двері і до кімнати з пташкою, тоді зачиняє двері до ванної, в якій уже немає більше підлоги, спускається сходами, друга, п’ятнадцята і передостання сходинки риплять під її кроками, зачиняє чорні віконниці схованою в стіні корбою, задкує далі, виходить за двері світлиці, клямка видає металеве зітхання, зачиняє двері до кухні, ставить на місце відро, віник, ганчірки, шуфлю на сміття, підкурювач, віничок для павутиння і зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина світу, в який вона відступає, лежить так далеко назовні.

Близько двадцяти чотирьох тисяч років тому лід тягнувся аж до громаддя скель, від яких тепер залишився лишень невисокий пагорб понад домом. Неймовірний тиск льоду поламав і потрощив промерзлі стовбури дубів, сосен і вільх, розкришив цілі фрагменти скель, змусив левів, гепардів та шаблезубих котів перебратися подалі на південь. За громаддя скель лід не пішов. Після льодоходу поступово залягала все лункіша тиша, і лід узявся робити свою роботу — спати. Тисячі років поспіль він розтягав або повертав своє велетенське крижане тіло всього на лічені сантиметри, і поки це відбувалося, валуни скель під ним поступово обшліфовувалися. У тепліші роки, десятиліття, століття поверхня льодової брили злегка танула, й вода просочувалася під важке здоровенне тіло в тих місцях, у яких пісок легко вимивався з-під криги. Просування льоду вперед зупинило узвишшя, а зсередини лід підточувала вода. Так почався його відступ, стікання льоду додолу. У холодні роки лід просто був, він лежав собі, важкий, тільки й усього. Туди, де в теплішу пору він виривав під собою рівчаки в ґрунті, у холодні роки він затрамбовувався, десятиліття й століття, з усіх сил, щоб позаповнювати всі шпарини.

Коли близько вісімнадцяти тисяч років тому язики льодовика почали танути і все теплішою ставала земна твердь, усі її південні відростки, лід залишав у глибині рівчаків тільки лиш поодинокі нагадування про себе, острівці криги, осиротілий лід, мертвий лід — скажуть про нього пізніше.