Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

Замок палав.

Струменіли з вікон-бійниць вузькі смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечірнє небо снопи іскор, тріскалось розпечене каміння. У довгасті тріщини стін лавою сунули біляві воїни в оздоблених мідяною лускою панцерах і шоломах. Посічений мечами нечисленний гурт захисників замку даремно чинив опір: пронизані стрілами, настромлені на довгі важкі списи оборонці падали один за одним. Відбивалися мовчки, з відчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброєю шереги ворогів, а позад них височіла уціліла найбільша й найміцніша вежа фортеці.

За її кам’яними мурами у напівмороці великого овального приміщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жінка в темній сукні з коштовними низками сяючих прикрас, що оперізували її стан. Швидко шепотіла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Від жару діаманти на браслетах стікали долі важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не відчували дотиків вогню – зміїлися, сплітались та роз’єднувалися – ніжні, білі, з довгими тонкими пальцями та блискучими нігтиками.

У жовтому вогні кипіла, пінилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таємною силою, дедалі більшала – була уже з горішок – набувала форми кульки, оберталася, підкоряючись рухам досвідчених рук чарівниці.

І ніколи не спромоглися б воїни напівдикого степовика Стратомира вдертися до її замку, якби не привів їх сюди темноволосий чоловік з хижим профілем шуліки, маг і чародій. Його невиразний обрис зловісно бовванів на узвишші перед фортецею – у чорному вбранні на вороному коні, на тлі розпеченого пурпуру: позад нього палахкотіла вечірня заграва, а попереду сичали криваві язики пожарища. Вітер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий ніс.

– Кіло! – мовив коротко і рухом голови підкликав хлопця з невеликого гурту, що покірно стояв за горбочком. Убрані в чорне, ці люди скидалися на зграю воронів, які звіддалік спокійно стежили за ходом битви.

Кіла зіскочив з коня й прудко збіг на пагорб.

– Під’їдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всіх підряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерігаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумів?

– Авжеж.

– Візьми смолоскип.

Кіла крутнувся на місці й прожогом побіг униз, глухо тупочучи ногами.

У цей час за товстими мурами замку, в глибині круглої вежі востаннє спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – і враз згасло, лише червоні жаринки спроквола зблискували в темряві.

Чорнява красуня підхопила ще гарячу бурштинову краплину й закріпила на срібному ланцюжку. Важко, стомлено зітхнула й швидко попрямувала спадистими східцями до великої нижньої зали, освітленої кількома смолоскипами та червоними відблисками пожежі. Тут її чекали схожі на неї хлопчик років шести і зовсім маленька дівчинка, обоє перелякані й принишклі.

– Пора виходити, Коріелю, – чаклунка схилилась над дівчатком, почепила на її шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:

– Коли дістанетеся степу, ідіть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Віланду, тримай за руку.

– А як же ти, мамо? – хлопчик схопився за розширену донизу спідницю, здивовано поглянув на дві маленькі живі тіні за її спиною.

– Я наздожену вас пізніше. Якщо зможу, – обережно, але рішуче забрала його руку з сукні. – Камінець на шиї Віланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславі скажеш, що я – полонянка… замку, – потому додала, стишивши голос: – Хай стережеться нічних духів.

Вона обдивилась дітей, ніби хотіла ще щось сказати, але промовчала, рішуче попрямувала до стіни й смикнула за важке металеве кільце – у кам’яній підлозі безшумно, мов двері передпокою, розчинилась ляда.

Підштовхнула дітей до отвору:

– Хутчій!

Малюки квапливо побігли крутими східцями вниз. Коли вони повністю зникли в темряві, чаклунка почула голос хлопця:

– Тут нічого не видно.

Вона схопила зі стіни смолоскип – ураз зблиснули діаманти браслета на її руці – і суворо наказала: