Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

Тому орачі трималися подалі від кам’яних замків – так безпечніше.

Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.

От і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неї – тітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.

– Чому ж чаклуни ворогують між собою? – запитала одна з дівчат. – За владу б’ються?

Диводан мишеням прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапку – щоб краще було чути.

– Не знаю, – сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. – Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.

– А ти колись чаклуна бачила?

– Ні.

– А ось люди кажуть, ніби…

– Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.

Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя – на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.

– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.

– Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

– Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! – хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.

– Я пожартувала, – старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло – чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.

– Голос дзвінкий?

– Ні, очі.

– Хіба таке буває?

– Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.

– І не злякалася! – Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:

– А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!

– Нумо, розкажи.

Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:

– Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними – чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.

– Погано… – стара відклала прядиво.

– Чому?

– Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться – де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

– Золото ж, мабуть. А то й срібло! – знову підскочив Диводан.

– Срібло тільки в чаклунів буває, – не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неї:

– Хочу його побачити.

– А вечеряти не хочеш, Данчику?

– Я багато чого хочу! – Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.

А надворі – тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?

Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився – ще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотілося.

А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?

Стремена дзвеніли.

Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.

Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.