Аристотель - Метафізика

[1074β] [1] Від древніх із далекої давнини було передано нащадкам у формі міфа, що небесні тіла є богами і божественне обіймає всю природу. А решту вже було додано у вигляді міфа для переконання юрби [5] задля послуху перед законами та загальної користі, адже стверджується, що ці боги людиноподібні й схожі на інших живих, та багато іншого, що випливає зі сказаного й збігається з ним. Тож якби цю міфічну складову відділити від первинної суті й прийняти тільки її, а саме, що древні вважали богами перші сутності, то можна було б вважати, що цей переказ [10] божественного походження. І оскільки цілком імовірно, що кожне мистецтво й наука були, наскільки можливо, неодноразово винайдені й знову втрачалися, то й ці думки могли б бути рештками, що лишилися донині від тих. Отже, лише в такій мірі зрозумілі нам думки наших предків і перекази від древніх.

Що ж стосується розуму, то тут виникають певні питання. Адже, справді, здається, що розум є найбожественнішим з усіх явищ природи. Проте що його робить таким, відповісти непросто. Справді, якщо він не мислить ні про що і подібний тому, хто спить, в чому тоді його велич? Якщо ж мислить, але його визначає щось інше, то (оскільки тоді те, що становить його сутність є не мислення, а натомість здатність) він не може бути найкращою сутністю. Адже саме мислення надає йому гідності. Крім того, незалежно від того, чи є його сутністю розум, чи мислення, що він мислить? Він може мислити або сам себе, або щось інше; а якщо щось інше, то або завжди одне й те саме, або різне. Одначе, чи є якась різниця чи жодної, мислить він прекрасне чи щось перше-ліпше? [25] Утім, чи це не безглуздя припускати, що він може розмислювати про деякі речі? Отже, очевидно, що розум мислить найбожественніше і найцінніше, і не змінює предмет своєї думки. Адже будь-яка зміна буде зміною на гірше, і, крім того, це вже певний рух. Звідси, по-перше, якщо розум є не діяльність мислення, а лише здатність до нього, то вірогідно, що невпинність мислення є для нього обтяжливою. По-друге, зрозуміло, [30] що існувало б щось інше, гідніше, ніж розум, а саме те, що він мислить. Адже і мислити, і мислення властиві і тому, хто мислить найгірше, тож якщо цього варто уникати (адже ліпше не бачити деяких речей, ніж бачити їх), то мислення не було б найкращим. Отож розум мислить сам себе, якщо він є найліпше, і мислення його є мисленням мислення.

[35] Здається, втім, що знання, чуття, думка, роздум завжди спрямовані на інше іншого, а на себе — побіжно. Далі, якщо мислити і мислитися — різні речі, то що з них робить розум благом? Адже буття мислення й того, що мислиться не одне й те саме. Проте, чи не є в деяких випадках знання тотожним своєму предмету? [1075α] [1] Наприклад, у мистецтвах, де предмет — сутність і чимбутність без матерії, та в умоглядних науках, де предметом є визначення й мислення. Тож оскільки там, де немає матерії, відсутня й різниця між тим, що мислиться, й розумом, то вони є одним і тим самим, і відповідно [5] мислення єдине з тим, що мислиться.

Врешті, лишається питання: чи є те, що мислиться, чимось складним? Адже тоді розум змінювався б із переходом між частинами цілого. Але ж усе, що не має матерії, є неділимим. Так, людський розум, що мислить щось складне упродовж певного часу, набуває блага не в цій чи в тій частині, а натомість досягає найкращого у певному цілому, відмінному від себе. [10] Мислення ж отак мислить самого себе упродовж цілої вічності?

Варто також розглянути, яким із двох способів природі всесвіту притаманні благо і найкраще, чи так, як щось, що існує окремо й саме по собі, чи як порядок. Чи обома, як-от війську? Адже тут і порядок є благом, і полководець, і радше [15] навіть останній; бо не порядок є причиною полководця, а полководець — причина порядку. Все у світі — і риби, і птахи, і рослини — є певним чином впорядкованим, хоч і не однаково; і все існує не так, що одне ніяк не пов’язане з іншим, а натомість певний зв’язок є. Адже все впорядковане задля однієї мети, але так, як-от у домогосподарстві, де вільним [20] менше за всіх доводиться робити випадкові речі, бо все або майже все впорядковане, натомість на рабів та тварин мало що покладається спрямоване до спільної мети, тоді як здебільшого вони роблять, що доведеться; бо таке начало обумовлює природу кожного з них. Я маю на увазі, наприклад, що все необхідно має принаймні знайти своє місце в розподілі, і таким чином усе [25] стає причетним до цілого.

Не можна обійти увагою всі ті неможливі чи безглузді наслідки, що випливають у тих, хто тримається інших поглядів, але також і думки тонших мислителів і найменш сумнівні твердження. Усі згодні в тому, що все утворюється з протилежностей. Одначе, з одного боку, ані те, що «все», ані те, що «з протилежностей» не є правильним. А по-друге, вони не пояснюють, яким чином речі, в яких присутні протилежності, [30] з них утворюються. Адже протилежності не здатні зазнавати змін під дією одна одної.