Гомер - Іліада. Одіссея

46] Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,

47] Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.

48] Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він -

49] Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.

50] Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати,

51] Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольні

52] Стріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали.

53] Дев'ять носилися днів над табором стріли божисті.

54] А на десятий людей Ахілл став на раду скликати -

55] Білораменна йому це Гера поклала на мислі,

56] Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї.

57] Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались,

58] Раптом з'явивсь перед ними і мовив Ахілл прудконогий:

59] «Видно, таки доведеться, Атріде, по довгих блуканнях

60] Нам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті:

61] Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця.

62] Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита,

63] Чи хоч би сновіщуна - і сни-бо нам Зевс посилає -

64] Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився -

65] Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу?

66] Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірних

67] Він дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?»

68] Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних

69] Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.

70] Відав усе прозорливий - що є, що було і що буде,

71] Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона

72] В віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.

73] Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:

74] «О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати

75] Гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

76] Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,

77] Що заступитись за мене ти словом готов і руками.

78] Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,

79] Що в аргів'ян владарює, кому всі коряться ахеї.

80] Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний.

81] Хай тої днини своє невдоволення він погамує,

82] Але приховану злість буде в грудях у себе таїти,

83] Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш?»

84] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

85] «Сміло, яка б не була, нам волю кажи божестве'нну.

86] Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе,

87] Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш,

88] Поки я житиму й поки ще землю цю бачити буду

89] Тут, при містких кораблях, ніхто із данаїв не здійме

90] Рук на тебе важких, хоч би був то і сам Агамемнон,

91] Що між ахеїв найвищою владою хвалиться нині».

92] Зважився врешті і мовив тоді ворожбит бездоганний:

93] «Не за обітницю, раптом забуту, не за гекатомбу

94] Феб, а за Хріса-жерця, що зневажив його Агамемнон, -

95] Ані дочки не звільнив, ані зволив він викуп узяти;

96] От за що бог дальносяжний скарав нас, та й ще покарає,

97] І не раніш од данаїв він пошесть одверне ганебну,

98] Аніж повернете батькові доньку його бистрооку

99] Даром, без викупу, ще й привезете свту гекатомбу

100] В Хрісу, - тоді лиш до ласки ми зможемо бога схилити».

101] Так він промовив і сів; і тоді з громади підвівся

102] Син Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний,

103] Гнівом охоплений; серце у грудях чорної люті

104] Сповнилось; полум'ям грізним очі його заіскрились.

105] Поглядом злобним пройняв він Калхаса першого й мовив:

106] «Лиха віщуне! Втіхи мені не віщав ти ніколи!

107] Видно, приємно тобі лише лихо пророчити людям.

108] Доброго слова ніколи не вимовив ти і не справдив.

109] От і тепер ти данаям як волю божисту віщуєш,

110] Ніби їм злигодні бог дальносяжний за те посилає,

111] Що не схотів я за Хрісову доню коштовного взяти

112] Викупу, дуже-бо хочу й надалі ту дівчину в себе

113] Дома тримати. Я й над Клітемнестру, шлюбну дружину,

114] Краще волію її, вона-бо від тої не згірша

115] Постаттю, вродою, вдачею й ревним до всього умінням.

116] Згоден, проте, я вернути її, якщо так буде краще:

117] Хочу-бо, щоб врятувалися, а не загинули люди.

118] Ви ж нагороду мені приготуйте, щоб я із ахеїв

119] Безнагородним один не лишився, було б і негоже.

120] Бачите всі ви - умкнула від мене моя нагорода».

121] В відповідь мовив йому богосвітлий Ахілл прудконогий:

122] «Сину Атрея славетний, з усіх найзахланніший мужу!

123] Де ж тобі цю нагороду відважні здобудуть з неї?

124] Скарбів-бо спільних у нас ніде уже більше немає -

125] Те, що взяли у містах ми зруйнованих, все поділили,

126] А відбирати в людей, що роздано, вже ж не годиться.