Луций Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

Філософія - господиня у своєму володінні. Вона сама виділяє час, а не приймає його від тебе. Вона не є чимсь побічним, вона - найголовніше; вона - велителька, їй і повелівати іншими. Александр, коли якесь місто пообіцяло йому частину своїх земель і половину всього майна, відповів: «Я не з тим прийшов в Азію, аби брати, що дасте мені, а з тим, щоб ви мали стільки, скільки я вам залишу». Так само каже філософія всім іншим заняттям: «Я не збираюся приймати той час, що виявиться для вас зайвим; це ви будете вдовольнятися тим, що я відкину».

Зверни ж до неї всі свої помисли, зостанься при ній, шануй її - і ти далеко позаду залишиш усіх інших. Набагато випередиш усіх смертних, не набагато випередять тебе безсмертні. Запитаєш, у чому полягатиме різниця між ними й тобою? - Вони довтовічніші. Але, далебі, тільки великий митець може вмістити цілість у маленький проміжок. Для розумної людини її вік простирається так далеко, як для богів - уся вічність. А є навіть таке, у чому розумна людина має перевагу над богом: той не відає страху завдяки природі, людина - завдяки собі самій. Хіба то мало важить - при людській слабості володіти безтурботністю бога? Неймовірною є могутність філософії, здатної відбити будь-який випадковий удар! Жодне вістря не бере її тіла: вона захищена, міцна. Деякі скеровані на неї ратища вона притуплює, відкидає їх одним помахом широкого плаща, мовби то були легенькі стріли; деякі, відбиваючи, спрямовує на того, хто метнув.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Довгу відпустку дало мені тим разом моє погане здоров'я: зненацька схопила мене хвороба.- «Яка ж то знову?» - подивуєшся і матимеш на те підставу: здається, немає болячки, яка обійшла б мене боком. Але до однієї недуги я мовби приписаний; не знаю, навіщо б я мав звертатися до грецької назви, якщо й по-нашому її дуже вдало йменували «задухою». Налітає, мов та буря, але триває коротко: десь за годину влягається. Втім, чи багато треба часу, щоб випустити дух? Яка лиш напасть, яка біда, що грозить нашому тілу, не пройшла через мене, але ніщо не видається мені настільки нестерпним. Та й не диво: що б там не долягало нам, ми хворіємо, а тут - видихаємо душу. Недарма ж лікарі називають те лихо «підготовкою до смерті», бо ж дух таки зробить колись те, що так часто пробує зробити.

Думаєш, у мене такий веселий настрій через те, що я викрутився? Коли б я тішився тим, що хвороба відступила, то осмішив би себе не менше, ніж той, хто приймав би відстрочення за виграну справу. Ні, я, навіть задихаючись, не переставав заспокоювати себе веселими й мужніми думками. «Ну що це таке? - говорив я сам собі.- Скільки ж та смерть буде мене випробовувати? Хай вже зробить, що має зробити! Я вже давно її випробував». Запитаєш, коли я випробував її? Перед тим, як народився. Смерть - це небуття. А що це таке, я вже знаю. Після мене буде це ж саме, що й до мене було. Якщо небуття пов'язане із стражданням, значить, ми страждали ще до того, як з'явилися на світ. Але ж тоді ми не відчували ніяких мук. Хіба не матимеш за останнього дурня того, хто б запевняв, що ліхтареві гірше тепер, коли його згасили, ніж тоді, коли його ще не запалювали?.. Так і нас то запалюють, то гасять. У межах того проміжку ми й переносимо, що випадає на нашу долю; а по обидві його сторони - глибока безтурботність. У тому-то, коли не хиблю, і наша помилка, мій Луцілію: вважаємо, що смерть настане після життя; вона ж була й перед ним, буде і після нього. Все, що було перед нами,- ця ж сама смерть для нас. То яка ж різниця, чи ти почнеш, чи закінчиш, якщо в обох випадках підсумок один - небуття?

Ось такими й подібними міркуваннями я не переставав підбадьорювати себе, зрозуміло, подум-ки, бо ж не до красномовства було тоді. Опісля та задуха, що поволі переходила у важкий віддих, нападала на мене все рідше, мов запізнювалась, поки не відпустила зовсім. Але й тепер ось, хоч біда проминула, дихання у мене ще не таке пливке і природне, як повинне бути: відчуваю, як воно мовби вагається, затримується. Але хай там, тільки б не виривався той подих із самої душі! А тепер ось що тобі скажу: не тремтітиму, ставши на самому краєчку,- я вже готовий, вже й на цілий день не покладаю надій. Взагалі ж вихваляй і наслідуй того, кому не прикро вмирати, навіть коли його вабить життя. Бо що то за мужність - виходити, коли тебе й так викидають за поріг? Але й тут є своя мужність: хоч мене викидають, я все ж виходжу добровільно. Отож розумну людину ніколи не можна викинути, бо що таке викинути, як не прогнати відтіля, звідки виходиш проти своєї волі? А розумний нічого не робить проти волі. Над ним не владна необхідність, бо він сам хоче того, до чого вона збирається його змусити.