Луций Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

А втім, годі вже воювати з тими Байями, замість того* щоб воювати з пороками: їх, благаю тебе, Луцілію, переслідуй, не озираючись ні на міру, ні на межу. Так-так, бо й у них - ні міри, ні межі. Відкинь ті з них, що роздирають твоє серце, а якщо ніяк не зможеш їх вирвати - вирви разом з ними й саме серце. Та насамперед спіши викоренити насолоди, їх уважай найлютішими твоїми ворогами: подібно до тих розбишак, що їх у Єгипті називають philētai(6), вони обнімають нас, щоб задушити.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Що ж то за така сила, Луцілію, що тягне нас наліво, хоч ми, скажімо, пориваємось направо; що то за сила, яка заганяє нас туди, звідки намагаємося вирватись? Що то, питаю, за сила, яка змагається з нашою душею і не дає нам бути постійними у своїх бажаннях? От ми і хитаємося, мов на хвилі, між різними задумами. Нема чогось такого, чого б ми хотіли рішуче, повсякчасно, вільно.- «Ця сила,- скажеш,- глупота; вона вічно зраджує сама себе: то одне їй до вподоби, то, за якусь хвилину, щось інше».- Згоден, але як і коли її можна позбутися? Нема людини, яка своїми силами могла б випірнути: треба, щоб хтось подав руку, витягнув. Проте деякі, за словами Епікура, прийшли до істини без сторонньої допомоги, самі проклали собі дорогу. їх він хвалить найбільше - тих, що скористалися власним поривом, самі вирвались уперед. Іншим потрібна якась поміч: з місця тобі не зрушаться, якщо ніхто не йде попереду, зате прекрасно ступають слідом. До таких людей він зараховує Метродора. Це, хоч і небуденний, але наче другого ряду дар. Та й ми до першого не належимо: добре, якщо другий нам усміхнеться. Тож не гордуй і тією людиною, яка може врятуватися завдяки чиємусь добродійству, адже й саме бажання врятуватися чимало важить. Окрім того, є ще один вид людей, їх теж не треба скидати з рахунку; це ті, яких можна силою скерувати на правильну дорогу, яким замало провідника - потрібно й помічника або, скажу так, погонича. Вони - з третього ряду. Хочеш прикладу? За словами Епікура, таким був Гермарх. Так от: якщо Гермарха є з чим привітати, то Метродором є підстави захоплюватися. Бо хоч обидва прийшли до тієї ж мети, гучнішої хвали заслуговує, той, хто долав більші труднощі. Збудовано, приміром, дві однаково стрімкі й розкішні будівлі. Одна, що на рівній, твердій площі, виросла просто-таки на очах; для другої довелося закладати підвалини на драглистій, вологій місцевості, й пішло чимало зусиль, аби дістатися до твердіні. Глянеш на першу - одразу видно плід усієї праці; скільки ж зусиль пішло на другу - те приховано у глибині. Так і люди: в одних податлива, легка для опрацювання вдача, в інших - якась наче в'язка; її, як-то кажуть, треба вимішувати, сягаючи рукою аж до дна. Отже, хто не мав клопотів із собою, того назву щасливішим, а того, хто, долаючи свої погані нахили, не так прийшов, як прорвався до мудрості,- заслужені-шим щодо себе самого. Знаймо, що природа наділила нас неподатливою, важкою вдачею, але ми ідемо через перешкоди. Тож борімося і кличмо кого-небудь, аби нам допоміг.

«А кого,- запитаєш,- маю кликати? Цього чи он того?» - А ти звернися хоча б до предків, у них же не бракне часу. Не лишень живі, але й ті, що колись жили, можуть прийти нам на допомогу. З тих, що тепер живуть, вибирай не таких, хто аж захлинається словами, хто товче воду в ступі, оббиваючи пороги в пошуках слухачів, а таких, хто вчить жити, хто не тільки вказує, що слід робити, але й сам те робить; хто, повчаючи, чого слід уникати, сам же не впіймався на тім, від чого радив утікати іншим. Обирай собі такого помічника, яким ти захопишся радше тоді, коли побачиш його, а не тоді, коли його послухаєш. Не забороняю тобі, зрозуміло, слухати й таких, які звикли розмірковувати перед народом, з одним лише застереженням: якщо вони вийшли перед юрбу з тим, аби її зробити кращою, а заразом і себе, а не заради пустої похвальби. "Чи може бути щось ганебніше, ніж філософія, що шукає схвальних вигуків? Хіба хворий зустрічатиме оплесками лікаря, який приступає до нього з ножем у руці?.. Мовчіть, будьте слухняні, дайте себе лікувати! А якщо й скрикнете, то я хотів би, щоб цей скрик був знаком того, що рятівна рука таки намацала ваш порок. Хочете засвідчити окликом вашу пильність, ваше захоплення високим предметом розмови? Що ж, ваша ласка. Чому б то я мав забороняти вам виражати своє судження, схвалювати щось краще? Учні Піфагора мусили провести п'ять років у мовчанці. Гадаєш, їм одразу було дозволено і говорити, й хвалити? А яким же безглуздим є той, хто, закінчивши промовляти, відходячи, з насолодою дослухається до схвальних вигуків не вельми освічених слухачів! Що ж тут радіти, якщо тебе хвалять ті, кого сам не можеш похвалити? Перед народом виголошував свої роздуми й Фабіан, але його слухали спокійно. Щоправда, час од часу з уст слухачів вихоплювалося голосне схвалення, але воно було викликане вагомістю того, про що йшлося, а не способом виголошення: мова у Фабіана пливла м'яко, мовби гладеньким, без перешкод, річищем. Хай, врешті, буде якась різниця між вигуками в театрі й у школі! Має ж і похвала межу пристойності.