Луций Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

Все довкіл, якщо бути спостережливим, на щось тобі неодмінно вказує. Навіть із найменших подробиць можна, скажімо, виловити свідчення, що за вдача у тієї чи іншої людини. Безсоромного викаже чи то хода, чи порух руки, чи якась одна відповідь, чи те, як він підносить палець до голови або водить очима; негідника - сміх, божевільного - вираз обличчя, поведінка. Нема чогось такого, що не випливло б на поверхню завдяки якійсь певній своїй ознаці. Дещо дізнаєшся про людину ще й тоді, коли звернеш увагу на те, як вона хвалить і як її хвалять. З усіх боків тягне слухач до того філософа руки, розігріта захопленням юрба так і нависає над самою головою промовця. Глянеш на таке - й зрозумієш: це вже не похвала, а радше похоронні зойки. Хай вони будуть нагородою для тих мистецтв, що мають за мету подобатись юрбі. Філософія вимагає пошани. Зрештою, хай юнакам іноді буде дозволено піддатись душевному поривові, але тільки тоді, коли той порив справді непереборний, коли вони ніяк не можуть схилити себе до мовчанки. Така похвала якоюсь мірою розворушує самих слухачів, а заразом збуджує і юнацьку душу. Тільки б те збудження було звернене на діло, а не на плетиво слів, бо красномовність, яка викликає бажання не до діяльності, а лиш до себе самої, не те що користі не дає - вона ще й шкодить.

Але наразі я відкладу подальші роздуми. Все це вимагає особливого й тривалого дослідження: як промовляти перед народом, як випадає поводитись тобі, коли тебе слухають, а як - слухачеві, коли ти йому говориш. Адже філософія, виставляючи себе мовби для продажу, зазнає, без сумніву, якоїсь шкоди. І все ж у своєму храмі вона може й перед багатьма засяяти, якщо поталанить їй не на торговця, а на жерця.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

На що тільки не підмовиш мене, якщо я піддався намові пуститися у морську подорож? Коли я відпливав, море було якесь мляве. Небо - обтяжене низькими хмарами, які здебільшого розроджуються або дощами, або вітром. Але, знаючи, що від твоєї Партенопеї(1) до Путеол не так уже багато миль, я сподівався якось прослизнути навіть під таким сумнівним, навислим небом. Отож, аби швидше дістатися до берега, я відразу подався у відкрите море прямо до Несіди, зрізуючи тим самим усі звивини. Коли ж ми віддалилися настільки, що вже було байдуже, чи пливти далі, чи вертатися, тут раптом кудись поділася ота млявість моря, що підкупило мене своєю гладінню. Бурі ще не було, лиш заносилось на неї: несподівано одна одній навздогін пішли до обрію хвилі. Я став прохати керманича, щоб висадив мене на перший-ліпший берег. Той сказав, що все побережжя тут скелясте - не причалиш - і що сам він під час бурі нічого так не боїться, як суходолу. Але муки мої були більші, ніж страх перед небезпекою: мене взялася доконати повільна морська недуга, якій кінця-краю не видно, яка збурює жовч, але не виганяє її. Я знову став наполягати й змусив керманича хоч-не-хоч повернути до берега. Щойно ми до нього наблизились, я вже не чекав, поки, за приписом Вергілія, кораблі

... повернуться носом до моря,

або

якір із носа метнуть (2),

але тут-таки, згадавши свою вправність у плаванні, кинувся в море, як і личить давньому прихильнику холодних купелей, в густо тканому плащі. Подумай лишень, скільки я натерпівся, спинаючись по гостряках, шукаючи дороги, врешті, долаючи її! Ось тоді я зрозумів, що мореплавці таки недарма бояться суходолу. Просто неймовірно, скільки всього я переніс, не маючи сили переносити самого себе! Знай же: Улісс був народжений для гніву моря, але він страждав не стільки від того, що всюди тонув, скільки від своєї схильності до морської недуги'. Так і я, коли доведеться плисти кудись, дістануся до берега лиш на двадцятий рік.

Тільки-но я навів лад із своїм шлунком - а він, знаєш сам, позбувшись моря, не позбувся відразу й нудоти - тільки-но підкріпив своє тіло мазями, тут же почав роздумувати над тим, як то ми легко забуваємо про свої недоліки, навіть тілесні, які раз по раз нагадують про себе, не кажучи вже про душевні, а вони, до речі, що важчі, то глибше заховані. Легка гарячка може й підманути, але хай лиш вона зросте, хай розгориться справжня лихоманка, то в своїй недузі признається кожен, хоч би яким був твердим та витривалим. Болять ноги, поколює в суглобах, але ми все ще прикидаємося здоровими: щиколотку, мовляв, підвернули чи перетрудилися якоюсь вправою. Поки хвороба ще невиразна, поки лиш починається, їй підшукують якусь назву. Та коли починають опухати щиколотки й не розрізниш уже правої ноги від лівої, ось тоді хоч-не-хоч визнаєш: тебе мучить подагра. При тих недугах, що вражають душу, навпаки: що гірше почуваєшся, то менше відчуваєш хворобу. І нема тут, мій Луцілію, дива. Бо в кого сон неглибокий, хто, відпочиваючи, бачить якісь видива, той і вві сні розуміє, що спить. Та коли сон важкий, то він вигашує навіть видіння і так глибоко занурює душу, що вона вже ніяк не може усвідомлювати себе саму. Чому ніхто не признається до своїх пороків? Бо все ще поглинутий ними. Хто розказує, що йому снилося,- це явний доказ того, що він прокинувся; хто зізнається у своїх пороках,- перша ознака видужання. Прокиньмося, щоб мати змогу засудити свої помилки! Одна лиш філософія розбудить нас, лиш вона одна розвіє наш важкий сон. Тож присвяти їй всього себе: ти гідний її, вона - тебе. Киньтеся навзаєм в обійми. Заради неї відмовся від усього іншого, відмовся рішуче, відверто! Негоже займатися філософією принагідно. Коли б ти захворів, то махнув би рукою на всі домашні клопоти, занедбав би судові справи: нікого б не цінував аж так, щоб податися за нього прохачем у суд, навіть коли б тобі полегшало. Всі свої зусилля ти б скерував на те, щоб якнайшвидше звільнитись од недуги. То що? Не чинитимеш і нині так само? Відкинь усе, що на заваді, й вивільни час для розсудливості: хто зайнятий, той її не осягне.