Публій Марон - Енеїда

161] Ідуть тим часом царі. Премогутню особу Латина
162] Четверо коней везуть; оздобою скроней у нього —
163] Променів двічі по шість золотих, а це доказ, що Сонце —
164] Предок його [441] …Сонце — предок його. — Мати Латина, німфа Маріка, була дочкою бога Сонця (Феба). . Турн парою білих на повозі їде
165] И широколезими має списами двома. З того боку
166] Батько Еней — цей початок всього покоління народу
167] Римського — зоряним сяє щитом, світить зброєю неба;
168] Поряд — Асканій, ця друга надія великого Риму.
169] З табору вийшли; і жрець в білій шаті пригнав щетинясту
170] Свинку, й ягницю вовнисту до ватри жертовної гонить.
171] Всі, повертаючи очі до сонця ясного, що сходить,
172] З рук обсипають крупами солоними жертву, мечами
173] Кінчики шерсті з чола цих тварин обтинають і ватру
174] З жертвенних чаш поливають. Тоді витягає із піхов
175] Меч свій побожний Еней і таке до богів шле благання:
176] «Сонцю і Земле, за вас стільки горя устиг я зазнати,
177] Свідками будьте молитви моєї, і ти, всемогутній
178] Батьку, і ти, його вірна дружино, Сатурнова донько,
179] Будь ласкавіша, володарко неба, до мене, й ти, Марсе,
180] Батьку преславний, що війнами з волі своєї керуєш.
181] Вас я, джерела й річки, закликаю і всі, скільки є вас,
182] Сили божисті високого неба і сині морської!
183] Все ж, як мене Турн авзонський в двобої тепер переможе,
184] Вийти повинні подолані в місто Евандра. З земель цих
185] Вийде й Іул; хай потім ніколи енейці не сміють
186] Напади збройно чинити й пустошити ці володіння.
187] А коли нашого Марса до нас Перемога прихилить, —
188] Скорше я так сподіваюсь, хай божа така буде воля, —
189] Не накажу я, щоб піддані тевкрам були італійці,
190] Й царства для себе не прагну. Тоді хай обидва народи,
191] Жоден не здоланий, злучаться разом, на рівних началах.
192] Дам лиш обряди й богів, а зброя Латинові-тестю [442] Еней бажає бути лише верховним жерцем, а Латин повинен далі царювати.
193] Й влада хай тестю належить. Столицю для мене збудують
194] Тевкри, і назву Лавінія дасть їй». Еней так промовив.
195] Зараз по ньому Латин, правицю до зір простягнувши
196] Й очі до неба підносячи, так говорить починає:
197] «Я присягаюсь, Енею, так само землею і морем,
198] Й зорями, й дітьми Латони [443] …й дітьми Латони… — Аполлоном і Діаною. , й дволикого Януса ім’ям,
199] Силами божими й храмом святим невблаганного Діта, —
200] Батько, що громом союзи освячує, хай це почує.
201] Руку кладу на жертовник, боги і цей жар мені свідки, —
202] Зірвано мир і союз італійський не буде повіки.
203] Доля яка не була б, жодна сила не змінить моєї
204] Волі ніколи, хоча б затопило потопом всю землю,
205] Хоч провалилося б небо у Тартар. Так, як цей скіпетр, —
206] Він-бо, до речі, тримав своє берло в правиці, — ніколи
207] Віття зеленого з себе не пустить і тіні не кине
208] З часу, як в лісі від пня його стято і він під залізом,
209] Бідний, гілля — своїх рук — і листя — волосся — позбувся.
210] Деревом був він, а нині митцева рука його вбрала
211] В мідну оздобу й латинським батькам віддала, щоб носили».
212] Цими словами вони закріпляли свої договори,
213] Знаттю оточені. Стали тоді за обрядом тварини
214] Різать над жаром і нутрощі їм ще живим виривати,
215] І на жертовники ставили посуд, наповнений ними.

216] Все ж той двобій ще з початку здавався рутулам нерівним,
217] Тим-то чуттями всілякими їхні серця хвилювались;
218] Надто ж тепер, як побачили зблизька, що сили тут різні.
219] Страх цей підсилив і Турн, що вбік відійшов і смиренно
220] Шану віддав олтарю, свої очі додолу спустивши;
221] Щоки запалися в нього і постать юнацька ослабла.
222] Бачить Ютурна-сестра, що те хвилювання народу
223] Дужче росте, починає мінятись, і падає настрій, —
224] Втиснулась межи ряди, у середину, постать Камерта
225] Взявши на себе. Він з предків своїх був славетного роду,
226] Славен хоробрістю батька і сам у боях заповзятий.
227] Входить вона у середину, цілі своєї свідома, —
228] Сіє між воями вісті всілякі і так промовляє:
229] «Як вам не сором, рутули, за стільки таких ось героїв
230] Слать одного на загибель? Чи силою й кількістю, може,
231] Ми їм не рівня? Ось тут всі троянці, а з ними аркадці
232] Й лави етрусків, що з Турном змагатись їм доля судила.
233] Як доведеться нам битись, то їх лише стільки, що ледве
234] Вистачить в битві на нас вполовину. Він, справді, по смерті
235] Сяде між тими богами, яких вівтарям посвятився,
236] Виросте в славі і житиме вічно в устах свого люду;
237] Ми ж батьківщину загубим зате і змушені будем
238] Гордим служить владарям, ми, що тут на полях так вигідно
239] Розташувались». Від мови цієї юнацькі все дужче
240] Й дужче уми гарячаться, вже ремствують всі між рядами.
241] У лаврентійців, також і латинців міняється настрій.
242] Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому
243] Свій порятунок, вже рвуться до бою, і прагнуть умову
244] Ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають.
245] Ще додає їм щось більше Ютурна й з високого неба
246] Знак посилає, що жоден сильніше від нього не зрушив
247] Так італійських сердець і не звів їх оманним видінням:
248] Жовтий орел-бо Юпітера, в сонце рожеве злетівши,
249] Птиць надбережних зігнав цілу зграю, гучну і крилату.
250] Раптом спустився на хвилі, поганець, вхопивши у кігті
251] Лебедя дужого. Пильно зорять італійці: всі птахи
252] З криком вернулись з утечі — невидане диво! — й повітря
253] Крилами вщент затемнили, мов хмара, і ворога гонять,
254] Поки не здався він силі й, самим тягарем утомившись,
255] Випустив здобич із кігтів у річку і в хмарі сховався.
256] Гучно тоді всі рутули знак віщий вітають, до бою
257] Руки випрямлюють. Перший Толумній-авгур тоді мовив:
258] «Це було саме оте, чого часто в обітах просив я,
259] Це віщування приймаю, боги його нам посилають.
260] Тож під моїм усі проводом зброю беріте, нещасні,
261] Ви, яких зайда поганий війною лякає, як птахів
262] Тих слабосилих, і нищить насиллями вам узбережжя.
263] Скоро втече він на море глибоке і з вітром помчиться,
264] Станьте лиш ви однодушно у лави густі і цареві,
265] Взятому в вас, допомогу подайте». Слова ці сказавши,
266] Вибіг вперед він і списа з розгону на ворога кинув;
267] Свиснув той спис і в льоті розрізав повітря. Це сталось
268] Миттю; і миттю крик величезний зчинився, змішались
269] Всі їх ряди, всі серця запалилися в тім хвилюванні.
270] Спис той вдаряє туди, де навпроти у лавах ворожих
271] Дев’ять стояло братів, надзвичайно красивих; зродила
272] Вірна їх жінка єдина, тірренка, Гілліпу-аркадцю.
273] З них одному (це прегарний юнак був, у зброї блискучій)
274] Саме в тім місці, де золотом шитий вперізує ремінь,
275] Там, де під боком кінці два придержує пряжка, пробило
276] Ребра й на жовтий пісок повалило. Загін кинувсь братній,
277] Хлопці завзяті, розпалені жалем, схопили раптово
278] З піхов мечі, підіймають списи й вирушають наосліп.
279] З другого боку побігли ряди лаврентійські, а звідти
280] Ринуть троянці, мов повідь нестримна, а там агілліни,
281] З ними аркадці у зброї барвистій. Одне лиш бажання
282] Всіх огорнуло — зустрітися збройно. Розкинули зовсім
283] Всі олтарі, і всіляке знаряддя летить ураганом
284] Аж попід небо, йде дощ із заліза; а там прибирають
285] Вогнища й посуд. Латин утікає й богів із собою
286] Всіх забирає, що їх, не уклавши союзу, зганьбили.
287] Інші вози запрягають, ще інші — стрибають на коней,
288] Битись готові й мечі повиймавши. Мессап же бажає
289] Договір цей розірвати, тому на тірренця Авлеста —
290] Той був царем і мав царську відзнаку — конем напирає
291] Прямо на нього. А той, відступаючи, впав нещасливо,
292] Та на олтар, що був ззаду, зваливсь головою й плечима.
293] Просить пощади, нещасний. Мессап же тієї ж хвилини
294] Спис свій, мов сволок великий, згори із коня заганяє
295] Глибоко в нього і так промовляє: «Своє він вже має!
296] Це одна з кращих богам буде жертва». Сюди італійці
297] Збіглись громадою, зброю стягнули ще з теплого тіла.
298] Тут Коріней захопив з вівтаря головню розжарілу
299] Й з неї вогнем обсмалив обличчя в Ебуза, що ладивсь
300] Вдарить його. Борода загорілася буйна в троянця,
301] Чад розійшовся з горіння. Він зараз стрибнув і рукою
302] Лівою ворога, що розгубився, вхопив за чуприну,
303] Гне його ниць і колінами тисне додолу, і гострий
304] Меч заганяє під ребра. Там меч простягнув Подалірій,
305] Альса бажаючи вбить, пастуха, що у перших був лавах.
306] Альс же сокирою зразу розсік від чола все обличчя
307] До підборіддя йому, і кров’ю, що хлинула з рани,
308] Ворогу тіло й озброєння все водночас орошає.
309] Спокій того огорнув непорушний, заснув він залізним
310] Сном, і тьма навік-віки закрила ясні йому очі.