Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— І це не добре, — докинула мама. — Ти все нам поясниш.

— І нам теж, — озвався поліцейський, що стояв поряд. — І тест на наркотики пройдеш.

Ситуація вийшла з-під мого контролю. Пора було смикати за кільце, щоб розкрився парашут.

— Я вам усе розкажу, — пообіцяв я, — але спершу познайомтеся з моїми друзями. — Мамо, тату, це пані Сапсан.

Я побачив, як мій тато з пані Сапсан переводить погляд на Емму. Напевно, він упізнав дівчину, бо вираз у нього став такий, наче він привида побачив. Але нічого страшного в цьому не було — вже зовсім скоро він усе забуде.

— Познайомитися з вами — це приємність для мене, — і пані Сапсан потиснула моїм батькам руки. — У вас надзвичайний син, незрівнянний хлопчина. Джейкоб не лише ідеальний джентльмен, він ще й талановитіший за свого дідуся.

— За дідуся? — перепитав тато. — А звідки ви…

— Хто ця дивна жінка? — спитала мама. — Звідки ви знаєте нашого сина?

Пані Сапсан узяла їх обох за руки й уважно подивилася в очі.

— Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан. Наскільки я розумію, ваше перебування тут, на Британських островах, було жахливим. Дуже невдалою видалась ця подорож. Я думаю, для всіх буде краще просто забути, що тут сталося. Ви зі мною згодні?

— Так, — сказала мама, і її погляд став далеким-далеким.

— Я погоджуюсь, — наче загіпнотизований, підтвердив батько.

Пані Сапсан призупинила діяльність їхніх мізків.

— Казково, дивовижно. А зараз, будь ласка, переведіть погляди сюди. — Вона відпустила їхні руки й витягла з кишені довге соколине перо в блакитні цятки. Та раптом мене накрила гаряча хвиля сорому, і я її зупинив.

— Стривайте. Усе-таки я не хочу, щоб ви стирали їм пам’ять.

— Ти цього певен? — Здавалось, я її трохи розчарував. — Тобі буде дуже важко все їм пояснити.

— Але я не хочу їх обманювати.

— То що ти їм скажеш? — спитала Емма.

— Я ще не знаю. Але просто це неправильно… стирати їм пам’ять.

І якщо розповісти всю правду було б егоїстично з мого боку, то просто стерти потребу в поясненні — вдвічі егоїстичніше. І до речі, що робити з поліцією? Іншими родичами? Друзями батьків? Безумовно, вони всі знали, що я зник, а якщо батьки забудуть, що сталося… почнеться казна-що.

— Що ж, вирішувати тобі, — кивнула пані Сапсан. — Але я думаю, ти вчиниш мудро, якщо дозволиш мені стерти бодай останні дві-три хвилини, щоб вони забули панну Блум і мене.

— Ну… добре, — сказав я. — Головне, щоб вони після цього англійську мову не забули.

— Я буду дуже обережна, — запевнила мене пані Сапсан.

— Що там у вас за розмови про стирання пам’яті? — втрутився поліцейський. — Хто ви така?

— Альма Сапсан, — і директриса швидким кроком підійшла до нього, щоб потиснути руку. — Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан.

Раптом полісмен опустив голову й дуже зацікавився якоюсь плямкою на підлозі.

— А я знаю кількох витворів, з якими ви теж могли б таке зробити, — сказала Емма.

— На жаль, це діє лише на піддатливий розум нормальних, — пояснила пані Сапсан. — До речі. — Вона підняла перо.

— Стривайте, — втрутився я. — Поки ви не почали. — Я простягнув їй руку для потиску. — Спасибі вам за все. Я дуже за вами скучатиму, пані Сапсан.

Та, замість узяти мою руку, пані Сапсан міцно мене обійняла.

— Пане Портман, це взаємно. І дякувати вам повинна саме я. Якби не героїзм, ваш і панни Блум…

— Ну, — знітився я, — якби ви стільки років тому не врятували мого дідуся…

Вона усміхнулася.

— Тоді вважаймо, що ми квити.

Залишилося сказати тільки одне «прощавай». Найважче. Я обійняв Емму за плечі, й вона несамовито стисла мене в обіймах.

— А ми можемо одне одному писати? — спитала вона.

— Ти впевнена, що хочеш листуватися?

— Звісно. Друзі підтримують зв’язок.

— Добре, — полегшено видихнув я.

А потім вона мене поцілувала. Довгим-предовгим поцілунком у губи, від якого в мене пішла обертом голова.

— Я думав, ми лише друзі! — здивовано відсторонюючись, промовив я.

— Ну, так, — знічено відповіла вона. — Тепер уже так. Просто мені потрібно було залишити собі щось на пам’ять.

І ми обоє розсміялися, з легкістю й болем у серцях.

— Діти, припиніть! — шикнула на нас пані Сапсан.

— Френку, — слабким голосом промовила мама, — а що то за дівчинка, з якою цілується Джейкоб?

— Ані найменшої гадки не маю, — пробурмотів у відповідь батько. — Джейкобе, хто ця дівчинка і чому ти з нею цілуєшся?

Я побуряковів.

— Е-е, це моя… подруга. Емма. Ми з нею прощаємося.