Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— Е-е, — протягнув я, заскочений зненацька. — Думаю, так…

Підійшовши до мене ближче, пані Сапсан повторила ще раз, тихіше і з притиском.

— Ти розумієш?

— Так, пані Сапсан.

Вона суворо кивнула, та потім усміхнулася й погладила мене по плечу.

— Що ж, добре. Гарно поговорили. — І не встиг я відповісти, а вона вже бадьоро покрокувала в бібліотеку, вигукуючи «Снідати!».

Я пішов за годину. До пристані мене провели Емма, пані Сапсан і всі наші друзі та імбрини. Там уже чекав Шарон — на новому човні, який покинули, втікаючи, пірати Смердючки. Ми довго обіймалися й прощалися зі сльозами на очах, і закінчилося все тим, що я пообіцяв повернутися й побачитися з усіма знову (хоча я не знав, як це мені вдасться, принаймні в найближчі роки — міжнародні перельоти коштують недешево, а переконати батьків взагалі малореально).

— Джейкобе, ми ніколи тебе не забудемо! — схлипувала Оливка.

— Я запишу твою історію для прийдешніх поколінь, — пообіцяв Мілард. — Це буде мій новий проект. І я потурбуюся про те, щоб її включили в нове видання «Казок про дивних». Ти прославишся!

До мене підійшов Едисон, з двома ведмежатами, що бігли за ним назирці. Хто кого всиновив — він їх чи вони його, — я розібрати не міг.

— Ти четверта найхоробріша людина з тих, кого я знав у житті, — сказав мені пес. — Я дуже хочу, щоб ми зустрілися знову.

— Я теж на це сподіваюся, — цілком серйозно відповів я.

— Ой, Джейкобе, а можна ми до тебе в гості приїдемо? — благально запитала Клер. — Я завжди хотіла побачити Америку.

Мені не вистачило духу пояснювати, чому це неможливо.

— Авжеж, можна, — сказав я натомість. — Я дуже хочу, щоб ви до мене приїхали.

Шарон постукав жердиною по човну.

— Усі на борт!

Я неохоче заліз досередини і здивувався, коли в нього сіли ще й Емма та пані Сапсан. Вони наполягли на тому, щоб залишатися зі мною, доки я не зустрінуся з батьками, і опиратись я не став. Прощатися поетапно було набагато легше.

Шарон знявся зі швартових, і ми попливли. Наші друзі махали нам і вигукували прощальні слова. Я теж махав у відповідь, але дивитись, як вони віддаляються, було дуже боляче, тому я наполовину заплющив очі й не розплющував, аж поки течія не віднесла нас за поворот Смердючки й вони зникли з поля зору.

Розмовляти нікому не хотілося. У повній тиші ми дивились, як повз нас пропливають перекособочені будинки й хиткі мостики. За якийсь час ми підпливли до переходу, нас грубо засмоктало в той самий тунель, через який ми потрапили до Акра, й виплюнуло на протилежний бік, у вогке й тепле сучасне пообіддя. Поруйновані будинки Акра зникли, а на їхньому місці виросли скляні кондомініуми й блискучі офісні вежі. Повз нас продирчав моторний човен.

Мало-помалу наші вуха наповнювалися звуками ділового й надміру заклопотаного теперішнього. Автомобільна сигналізація. У когось дзвенів мобільний. Бадьора поп-музика. Ми проминули модний ресторан з краєвидом на канал, але, завдяки Шароновим чарам, люди, що обідали на патіо, не побачили, як ми пливемо повз них. А якби побачили, то цікаво, що б могли подумати? Двоє підлітків у чорному, жінка, вбрана у формальну сукню вікторіанської доби, і Шарон у мантії Смерті та з жердиною, везе нас назад із підземного царства. Але хто його знає, можливо, сучасний світ такий перенасичений усілякими дивовижами, що ніхто б і бровою не повів.

Та з моїми батьками була зовсім інша історія. І тепер, коли ми повернулися в теперішнє, мене щораз сильніше турбувало, якою ця історія буде. Вони вже вирішили, що я з’їхав з глузду чи підсів на важкі наркотики. Якщо мене не запроторять у божевільню, я вважатиму себе щасливчиком. Та навіть якщо ні, за мною ще багато років наглядатимуть. Батьки більше ніколи не зможуть мені довіряти.

Але то була моя боротьба, і я знайду спосіб з цим розібратися. Найпростішим для мене виходом було б сказати їм правду. Але знову ж таки, я не міг. Батьки нізащо не зрозуміють цієї частини мого життя, а якщо я примушу їх зрозуміти, то вони самі можуть у психушку загриміти.

Мій батько вже й так знав про дивних дітей більше, ніж йому б це пішло на користь. З усіма ними він зустрічався на Кернгольмі, хоч і подумав тоді, що то йому наснилося. Потім Емма залишила йому того листа і фото, на якому вона з моїм дідом. І, наче цього було замало, по телефону я сказав татові, що я дивний. Потім уже до мене дійшло, що то була помилка. Дуже егоїстично з мого боку. А тепер от я прямував на зустріч із батьками, а поряд сиділи Емма й пані Сапсан.