Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

Емма сором’язливо помахала їм рукою.

— Ви мене скоро забудете, але… Здрастуйте!

— Перестань цілувати незнайомих дівчат і підійди сюди, — сказала мама.

— Гаразд, — я повернувся до пані Сапсан. — Здається, час починати.

— Не думай, що ми прощаємося назавжди, — запевнила пані Сапсан. — Ти тепер один з нас. І так легко нас не спекаєшся.

— Дуже на це сподіваюся, — широко всміхнувся я, попри те, що на серці лежав камінь.

— Я тобі писатиму, — Емма спробувала вичавити з себе усмішку, але голос її зрадив. — Хай щастить у тому… що там роблять нормальні люди.

— До зустрічі, Еммо. Я за тобою сумуватиму. — Ці слова здавалися дуже непідходящими, але в такі моменти всі слова здаються непідходящими.

Пані Сапсан узялася закінчувати почате. Підняла соколине перо й полоскотала батьків під носами.

— Даруйте! — мовила моя мама. — Що це ви собі до… А-А-А-А-А-А-ПЧХИ!

Вони з батьком розічхалися не на жарт. І поки тривав їхній напад, пані Сапсан полоскотала ще й полісмена, і він розічхався теж.

А на той час, коли чхальне безумство нарешті трохи вщухло, залишивши по собі мокрі носи й червоні обличчя, пані Сапсан з Еммою вислизнули у двері й пішли.

— От я й кажу, — ніби нічого й не було, повів далі батько. — Стривайте… а що я казав?

— Що ми поїдемо додому, а про все це поговоримо пізніше? — з надією спитав я.

— Але спершу ти даси мені відповіді на кілька запитань, — сказав полісмен.

Ще кілька хвилин ми розмовляли з поліцією. Відповідав я ухильно, постійно перепрошував і клявся, що мене ніхто не викрадав, ніхто з мене не знущався й не накачував наркотиками. (Завдяки тому, що пані Сапсан стерла офіцерові пам’ять, він забув, що я повинен пройти той тест.) А коли батьки розповіли про дідову смерть і «проблеми», які я після неї переживав, поліція задовольнилася поясненням, що я — звичайнісінький підліток-утікач, який забув прийняти ліки. Нам дали підписати кілька папірців і відправили геть.

— Так, так, будь ласка, їдьмо додому, — попросила мама. — Але вже там, юначе, ми з вами поговоримо конкретно.

Додому. Це слово здалося мені якимось чужим, іншомовним. Далекою землею, яку мені навіть уявити було важко.

— Якщо поквапимося, — сказав тато, — то встигнемо на вечірній літак…

Він міцно тримав мене за плечі, наче боявся, що відпустить — і я одразу ж дам драла. Мама не зводила з мене вдячного погляду широко розплющених очей і весь час кліпала, щоб відігнати сльози.

— Я нікуди не дінуся, — пообіцяв я. — Правда-правда.

Але я розумів, що вони мені не вірять. І ще довго не віритимуть.

Ми вийшли надвір і зупинили чорне таксі. І коли вже авто зупинялося біля тротуару, я помітив, що з парку через вулицю на мене дивляться два знайомі обличчя. У плямистому затінку дуба стояли Емма й пані Сапсан. Знемагаючи від болю в грудях, я на прощання підняв руку.

— Джейкобе? — гукнув тато, тримаючи відчиненими двері таксі. — Що таке?

Я вдав, що хочу почухати голову.

— Нічого, тату.

Я сів у таксі. Тато подивився в бік парку. А коли я визирнув у вікно, то під дубом вже не було нікого, тільки якась пташка сиділа й вітер гнав опале листя.

Моє повернення додому не було ні тріумфальним, ні легким. Я зруйнував довіру батьків, і здобути її знову буде справою нелегкою та болючою. За мною постійно спостерігали, побоюючись, що я можу втекти. Нікуди не відпускали без нагляду — навіть прогулятися кварталом. У будинку встановили складну охоронну систему, яка повинна була не так уберегти від злодіїв, як завадити мені дременути з дому. І знову мене поспіхом відправили на терапію, я пройшов незліченну кількість психологічних тестів, мені призначили нові сильніші пігулки (які я ховав під язиком, а потім випльовував). Але того літа мені доводилося переживати й гірші поневіряння. І якщо тимчасова втрата свободи була ціною, яку я повинен був заплатити за знайдених друзів, набутий досвід і виняткове життя, яке тепер у мене буде, то мене така угода цілком влаштовувала. Усі незручні розмови з батьками, усі самотні ночі, проведені в мріях про Емму та моїх дивних друзів, кожен візит до нового психіатра — воно було того варте.

Доктор Спенґер була незворушною жінкою старшого віку. Чотири рази на тиждень я проводив ранок у сяйві її перманентної усмішки й хірургічно підтягнутого обличчя. Вона невпинно розпитувала мене, чому я втік з острова і де був увесь той час. І ні разу її усмішка не зблякла. (Очі в неї були помийно-коричневого відтінку, зіниці нормальні, контактних лінз вона не носила.) Історійка, яку я сфабрикував, більше нагадувала заяву про тимчасове помутніння розуму, з елементами втрати свідомості й уся вона від початку до кінця була цілковито неправдоподібною. Усе звучало так: злякавшись кернгольмського маніяка, який блукав островом і різав овець, я не витримав цього кошмару, сховався на човні, що мав відпливати в Уельс, ненадовго забув, хто я такий, а потім автостопом дістався до Лондона. Спав я в парках, ні з ким не розмовляв, не знайомився, субстанцій, що змінюють настрій чи свідомість, не вживав і в дезорієнтованому стані блукав містом кілька днів. А що стосується того телефонного дзвінка, коли я повідомив батькові, що я «дивний»… е-е, якого дзвінка? Не пам’ятаю я ніякого дзвінка…