Ренсом Ріґґз: Бібліотека душ

Зрештою доктор Спенґер дійшла висновку, що це був маніакальний епізод з проявами галюцинацій, а спричинилися до нього стрес, горе й нерозв’язані проблеми з дідусем. Інакше кажучи: я трохи шизонувся, але, напевно, то було тільки один раз і тепер мені вже набагато краще, спасибі. Та батьки все одно були як на голках. Вони все чекали, коли я знову зірвуся, викину якесь колінце, знову втечу. Але я поводився щонайслухняніше. Роль хорошого хлопця й сина, що від душі кається, я грав так, наче йшов на «Оскар». Добровільно допомагав виконувати хатню роботу. Не спав до обіду, вставав набагато раніше й стирчав перед очима у своїх насторожених батьків. Дивився з ними телевізор, виконував різні завдання й залишався після їди за столом та брав участь у їхніх беззмістовних балачках — про ремонт у ванній, правила асоціації власників нерухомості, модні дієти, птахів. (І жодного разу ніхто навіть побіжно не згадав діда, острів чи мій «епізод».) Я був приємним, добрим, терплячим і взагалі навіть близько не нагадував їхнього колишнього сина. Вони, певно, вирішили, що мене викрали прибульці й підмінили на клона. Але не скаржилися. І вже за кілька тижнів було вирішено, що можна тепер запросити й родичів: цей дядечко чи та тітонька хай завітають на каву й вимушені балачки, щоб я міг сам продемонструвати свою психічну нормальність.

Дивним було те, що батько ні разу не згадав про того листа, який Емма залишила йому на острові, а також про її фото з Ейбом. Може, йому було важко про це думати або він переживав, що обговорення спричинять у мене рецидив. Та, хай би якою була причина, поводився він так, наче цього ніколи не було. Що ж стосувалося зустрічі з Еммою, Мілардом і Оливкою, то він давно вже вирішив, що то був химерний сон.

Минуло кілька тижнів, і батьки почали поволі розпружуватися. Вони купилися на мої байки й повірили в пояснення доктора Спенґер щодо моєї поведінки. Напевно, вони могли копнути й глибше, ретельніше порозпитувати, звернутися до другого чи третього психіатра, але надто вже їм хотілося вірити, що мені стало краще. Що ті ліки, на які мене посадила доктор Спенґер, справили свій магічний вплив. А понад усе вони хотіли, щоб наше життя знову повернулося до норми, і що довше я був удома, то більше все начебто входило в свою колію.

Та сам я все ніяк не міг адаптуватися. Мені було нудно й самотньо. Дні тягнулися, наче вічність. Після всіх труднощів, які нам довелося пережити за останні тижні, я думав, що комфорт рідної домівки дасть мені втіху. Але досить-таки скоро випрані й випрасувані простирадла та їжа з китайського ресторану втратили свій шик. Ліжко було надто м’яким. Їжа здавалася надто смачною. Удома все було надмірним, і через це я почувався винним та занепадав духом. Час від часу, блукаючи супермаркетом з батьками, я згадував про тих нужденних людей, яких бачив у Диявольському Акрі, і сердився. Чому ми маємо так багато, що не знаємо, куди це все подіти, а в них є менше, ніж потрібно, щоб вижити?

Спав я теж погано. Прокидався в різний час і постійно прокручував у голові сцени життя у дивних. Я залишив Еммі свою адресу й по кілька разів на день перевіряв поштову скриньку, але ні від неї, ні від інших листів так і не було. І що довше я жив без звістки від них — два тижні, потім три, — то абстрактнішими і нереальнішими видавалися всі ті пригоди. Невже все це відбувалося насправді? Чи то все була маячня? У моменти зневіри я навіть думав: «А якщо я й справді божевільний?»

Тож мені наче гора з плечей спала, коли за місяць після повернення додому від Емми нарешті надійшов лист, короткий і недбало написаний: вона просто повідомляла про те, як триває відбудова, й запитувала, що тут у мене. Зворотною адресою була абонентська скринька в Лондоні, досить близька за розташуванням, як пояснила Емма, до входу в контур «Диявольський Акр», тож вона могла порівняно часто прокрадатися в теперішнє й перевіряти її. Відписав я того ж дня, і доволі скоро ми стали обмінюватися двома-трьома листами на тиждень. Жити вдома ставало дедалі нестерпніше, і ці листи для мене були ковтком свіжого повітря.

Ризикувати, щоб батьки знайшли листа, я не міг, тому щодня вистежував листоношу й вибігав йому назустріч ще до того, як він ступав на нашу під’їзну доріжку. Я запропонував Еммі обмінятися імейлами, бо листуватися по інтернету буде швидше й безпечніше, і на кілька сторінок розписав, що таке інтернет і де вона може знайти інтернет-кафе та відкрити собі електронну скриньку, але це було безнадійно; вона й клавіатурою ніколи не користувалася. Однак листи вартували ризику, тому я навіть навчився насолоджуватися писанням від руки. Було щось невимовно солодке в тому, щоб тримати річ, до якої торкалася й на якій писала та, котру я любив.