— А фотографії? Їх я теж підробив?
— Вони дідусеві. Я впевнений, що вже бачив їх раніше.
Голова в мене йшла обертом. Відчуття було таке, що мене викрили, зрадили, страшенно зганьбили. А потім я перестав говорити, бо все, що я казав, наче тільки утверджувало їх у думці, що я збожеволів.
Я сидів і кипів од злості, поки вони обговорювали мене так, ніби мене й нема в кімнаті. Доктор Спенґер поставила мені новий діагноз — «радикальна втрата зв’язку з реальністю» і сказала, що ці «дивні» — частина світу галюцинацій, який я створив для себе сам, та ще й уявну подружку вигадав. Оскільки я дуже розумний, то багато тижнів у мене виходило вдавати, ніби я цілковито нормальний, але ці листи доводять, що до зцілення ще далеко. Я навіть можу бути небезпечним сам для себе. Вона порадила одразу ж, не зволікаючи ні хвилини, відправити мене в «стаціонар» на «реабілітацію і нагляд» — як я зрозумів, психіатри так завуальовано називають «дурку».
Вони вже все розпланували.
— Лише на тиждень-два, не більше, — сказав батько. — Це чудова клініка, надзвичайно дорога. Вважай, що це будуть маленькі канікули.
— Віддайте мої листи.
Доктор Спенґер поклала їх назад у теку.
— Вибач, Джейкобе, — сказала вона. — На нашу думку, буде краще, якщо вони залишаться в мене.
— Ви мені збрехали! — я підскочив до її стола й спробував забрати листи, але Спенґер відреагувала блискавично й відстрибнула з текою в руках. Батько закричав і схопив мене, а вже наступної миті в двері ввалилися двоє моїх дядьків. Весь цей час вони чекали в коридорі. Особисті охоронці, на випадок, якщо я схочу втекти.
Усі разом вони відвели мене на паркувальний майданчик, до машини. Мама нервово пояснила, що дядьки поживуть із нами кілька днів, поки в клініці для мене не звільниться палата.
Вони боялися лишатися зі мною наодинці. Мої рідні батьки. А потім відправлять мене туди, де я вже буду головним болем якихось чужих людей. У клініку. Наче я ліктя ушкодив і його треба перев’язати. Називаймо речі своїми іменами: то лікарня для душевнохворих, нехай навіть і дорога. Там я точно не зможу вдавати, ніби проковтнув пігулки, а потім їх випльовувати. Там я вже не обдурю лікарів історійками про дезорієнтацію і втрату пам’яті. Мене накачуватимуть нейролептиками й сироваткою правди, доки я не розповім їм усе до останньої найдрібнішої детальки про царство дивних. І остаточно переконавшись, що я схибнувся і виправити це вже не можна ніяк, вони не матимуть іншого вибору, крім замкнути мене в повстяній кімнаті й змити ключ в унітаз.
У мене попереду маячив повний і безповоротний гаплик.
* * *
Упродовж наступних кількох днів за мною наглядали, мов за злочинцем; у сусідній кімнаті завжди чергував хтось із батьків і дядьків. Усі чекали дзвінка з клініки. Судячи з усього, то був популярний заклад, але щойно там звільниться місце, тобто будь-якого дня, мене швиденько туди відпровадять.
— Ми навідуватимемо тебе щодня, — пообіцяла мама. — Джейкобе, це лише на кілька тижнів, даю тобі слово.
Лише на кілька тижнів. Ага, аякже.
Я намагався апелювати до їхнього здорового глузду. Благав звернутися до графолога, щоб довести, що то не мій почерк. Та коли це не допомогло, я повністю змінив тактику. Визнав, що сам писав ті листи (хоч то, звісно, була й неправда), сказав, що тепер усвідомив — я все це вигадав, немає ні дивних дітей, ні імбрин, ні Емми. Це їх потішило, але думки не змінило. Згодом я почув, як вони шепочуться, й дізнався, що забезпечити мені місце в списку очікування вони можуть, тільки якщо заплатять за перший тиждень лікування в клініці, дуже дорогій клініці, наперед. Отже, вороття не було.
Я зважував можливості втечі. Вкрасти ключі від машини й накивати п’ятами. Але рано чи пізно мене однаково зловлять і тоді взагалі буде непереливки.
У моїх фантазіях на порятунок приходила Емма. Я навіть написав листа, в якому розповів їй, що сталося. Але відправити його не міг ніяк. Навіть якби зміг прокрастися до поштової скриньки непоміченим — листоноша все одно більше не приходив до нашого будинку. Та якби вона й отримала мого листа, що б це змінило? Я застряг у теперішньому, дуже далеко від контуру. Вона б не прийшла.
Третього вечора, вже у відчаї, я непомітно спер татів телефон (мені електронними пристроями користуватися більше не дозволялося) і відправив з нього імейла Еммі. Ще до того, як зрозуміти, що вона й комп’ютер — несумісні, я створив для неї електронну скриньку — firegirl1901@gmail.com, але вона так затято цим усім не цікавилася, що я ні разу їй туди не писав, і навіть пароля їй не повідомив. Лист у пляшці, викинутий у море, і той би швидше до неї дійшов. Але це був мій єдиний шанс.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу