Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

Я піду вранці. Тепер, коли я знав, що має статися між нами з Еммою, зволікати означало тільки зайвий раз мучити себе та її. Але тієї миті нам потрібно було поспати. Скільки вже часу минуло, відколи ми востаннє заплющували очі на довше, ніж на хвилину-дві? Такого страшного виснаження я ще в житті не відчував.

Ми поклали в кутку декілька подушок і заснули, тримаючи одне одного в обіймах. То була наша остання ніч разом, і я тримав її міцно, зімкнувши руки в замок, так, неначе міцніше стискаючи, я міг закарбувати її у своїй чуттєвій пам’яті. Яка вона була на дотик, як пахла. Звук її дихання, коли воно вповільнюється й вирівнюється. Але сон мене зборов, каменем потягнув на своє дно. Я наче щойно заплющив очі, та раптом уже мружився від яскравого жовтого світла, що лилося з високих вікон.

Усі вже попрокидалися й безцільно блукали залою, перемовляючись пошепки, щоб нас не розбудити. Ми поспіхом розімкнули обійми, соромлячись без прикриття темряви. Та перш ніж ми встигли прийти до тями й зібратися, в залу стрімкою ходою увійшла пані Сапсан з кавником у руках, а за нею плентався Нім із тацею кухликів.

— Усім доброго ранку! Сподіваюся, всі добре відпочили, бо в нас багато…

Побачивши нас, пані Сапсан урвалася на півслові, і її брови поповзли догори.

Емма затулила обличчя долонями.

— Ой, ні.

Втома, виснаження й емоції минулого вечора далися взнаки, і я навіть не подумав про те, що спати в одному ліжку з Еммою (навіть якщо ми тільки спали, не більше) — це образа для вікторіанських почуттів пані Сапсан.

— Пане Портман, на кілька слів. — Пані Сапсан поставила кавник на столик і поманила мене пальцем.

Здається, мені зараз дадуть прочуханки. Я підвівся, розрівняв пом’ятий одяг. Густа червона фарба потроху заливала мені щоки. Мені анітрохи не було соромно, але невеличке зніяковіння відчувалося.

— Побажай мені удачі, — пошепки попросив я Емму.

— Ні в чому не зізнавайся, — прошепотіла вона у відповідь.

Перетинаючи кімнату, я чув здавлені смішки, а хтось навіть виспівував: «Джейкоб і Емма на дереві сиділи… і-м-б-р-и-н-а!»

— Ой, Єноху, коли ти вже подорослішаєш? — риторично спитала Бронвін. — Тобі просто ревнощі спокою не дають.

Слідом за пані Сапсан я вийшов у коридор.

— Нічого не було, — сказав я, — це щоб ви знали.

— Запевняю вас, мені це нецікаво, — відповіла вона. — Сьогодні ви нас покинете, адже так?

— А звідки ви знаєте?

— Нехай я, власне кажучи, підстаркувата жінка, але моя кебета ще досі при мені. Я знаю, що ви розриваєтеся між батьками та нами, між старою домівкою та новою… чи тим, що від неї лишилося. Ви хочете досягти рівноваги, не стаючи на жодну сторону й не завдаючи болю тим, кого любите. Але це нелегко. І навіть неможливо. Я правильно розумію проблему?

— Ну… так. В принципі так.

— І на чому ви зупинилися з панною Блум?

— Ми друзі, — це слово далося мені нелегко.

— І через це ви нещасні.

— Ну, так. Але я розумію… здається.

Вона скептично нахилила голову.

— Справді?

— Вона захищає себе.

— І вас, — додала пані Сапсан.

— Оцього я не доганяю.

— Джейкобе, ти ще дуже молодий. Є багато таких речей, яких ти, скоріше за все, не «доганятимеш».

— Не розумію, до чого тут мій вік.

— Та до всього! — раптом вона розсміялася, коротким і різким сміхом. Та коли побачила, що я справді не розумію, трохи пом’якшилася. — Панна Блум народилася десь на зламі минулого століття. Її серце старе й надійне. Може, ти боїшся, що невдовзі вона тебе кимось замінить… що якийсь Ромео з дивних заморочить їй голову. Але я не вважаю, що це ймовірно. Вона вибрала тебе. Я ще ні з ким не бачила її такою щасливою. Навіть із Ейбом.

— Правда? — я відчув, як у грудях розгоряється тепло.

— Правда. Але, як ми вже встановили, ти молодий. Тобі лише шістнадцять, уперше шістнадцять. Твоє серце лише прокидається, і панна Блум — твоє перше кохання. Чи не так?

Я сором’язливо кивнув. Але так, безсумнівно. Це всім було помітно.

— Ти можеш закохатися знову, і не раз, — сказала пані Сапсан. — Молоде серце, як і молодий мозок, не вміє довго зосереджуватися на чомусь одному.

— Не можу. Я не такий.

Я розумів, що таке може сказати будь-який імпульсивний підліток, але тієї миті я був такий упевнений у своєму коханні до Емми, як дотепер не був упевнений ні в чому.

Пані Сапсан повільно кивнула.

— Я рада це чути. Панна Блум, може, й дала тобі дозвіл розбити їй серце, але його не дам я. Вона дуже важлива для мене людина. І наполовину не така міцна, якою хоче здаватися. Не хочу, щоб вона вешталася без діла й підпалювала то те, то се, якщо тебе раптом потягне на слабкі чари якоїсь звичайної дівчини. Я вже через це проходила, зайвих меблів у нас більше нема. Ти розумієш?