Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— Пане Портман, я сподіваюся, ви розумієте, — сказала пані Сапсан.

— Так…

— Джейкоб має слабкість до того порожняка, — пояснила Емма.

— Ну, — трохи засоромився я. — Він був у мене першим.

Пані Сапсан подивилася на мене трохи дивно, але пообіцяла зробити все можливе.

Рана від укусу на моєму животі боліла дедалі нестерпніше, ігнорувати її було вже несила, тож ми з Еммою стали в чергу до Матінки Пилок, що тяглася від імпровізованої клініки на кухні й далі по коридору. То було дивовижно — бачити, як на кухню заходять людина за людиною, накульгуючи, побиті, в синцях, з поламаними пальцями на ногах чи з легким струсом мозку (або ж, як у випадку пані Шилодзьобки, з кулею, випущеною зі старовинного Коулового револьвера, яка застрягла в плечі), а всього через кілька хвилин виходять, сяючи, як нові копійки. Власне, вигляд у всіх був такий чудовий, що пані Сапсан відвела Рейналдо вбік й попросила нагадати Матінці Пилок, що вона — не відновлюваний ресурс і що не варто витрачати себе на маленькі рани, які й самі прекрасно загояться.

— Та я намагався її переконати, — відповів той, — але вона — перфекціоністка. І слухати не хоче.

Тож пані Сапсан пішла на кухню, щоб самій переговорити з Матінкою Пилок.

Вийшла вона звідти через п’ять хвилин, із сором’язливою усмішкою. Кілька порізів зникло з її обличчя, а рука, яку імбрина не могла випрямити відтоді, як Коул жбурнув її об стіну печери, тепер вільно звисала вздовж тіла.

— Яка вперта жінка! — вигукнула вона.

Настала моя черга заходити до неї. Але я мало не відмовився від лікування, коли побачив, що на руці в неї лишилися тільки великий і вказівний пальці. Втім, одного погляду на нерівні, вкриті кривавою кіркою порізи в мене на животі їй вистачило, щоб штовхнути на кушетку, яку вони поставили біля раковини. Укус уже інфікований, повідомила вона мені через Рейналдо. На зубах у порожняків повно страшних бактерій, і якщо мене лишити без лікування, я дуже сильно захворію. Тож я здався. Матінка Пилок посипала верхню частину мого тіла своїм чарівним порошком, і вже за кілька хвилин моє самопочуття значно поліпшилося.

Перш ніж вийти, я ще раз спробував їй сказати, як багато насправді важить її жертва і як та подарована мені частка її самої врятувала нас усіх.

— Ні, правда, без того пальця я б нізащо не зміг…

Та щойно я розкрив рота, вона відвернулася — так, ніби слова подяки були нестерпно палючими для її вух.

Рейналдо буквально виштовхав мене з кухні.

— Пробач, але в Матінки Пилок багато інших пацієнтів.

У коридорі на мене чекала Емма.

— Виглядаєш просто казково! — вигукнула вона. — Слава птахам, бо я вже почала переживати за той укус.

— Не забудь їй сказати про свої вуха.

— Що?

— Про вуха, — гучніше повторив я, показуючи на них пальцем. Після Бібліотеки в Емми постійно дзвеніло у вухах. Вона вимушено підтримувала в долонях вогонь, щоб ми бачили, куди біжимо, коли тікали, й тому не могла затуляти вуха від жахливого шуму — а я боявся, що він був у буквальному розумінні оглушливим. — Тільки про палець не згадуй!

— Про що?

— Про палець! — я підняв указівний палець догори. — Її це чомусь дуже заторкує, пробач за мимовільний каламбур.

— Чому?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Емма зайшла досередини. А через три хвилини вийшла, клацаючи пальцями біля вух.

— Дивовижа! — вигукнула вона. — Так чітко, наче дзвоник дзеленчить.

— Ну слава Богу, — сказав я. — Кричати не прикольно.

— Ха. До речі, я про палець їй сказала.

— Що?! Навіщо?

— Цікаво було.

— Ну і?

— У неї руки затрусилися. Потім вона пробурмотіла щось нерозбірливе, а Рейналдо не схотів перекладати, просто взяв і виштовхав мене за двері.

Мабуть, ми могли б розвинути цю тему, якби так не потомилися й не хотіли їсти, а ще якби тієї миті до наших ніздрів не долинули спокусливі пахощі їжі.

— Налітайте! — вигукнула пані Королик із глибини коридору, і розмову довелося відкласти.

Уже споночіло, й ми всі зібралися на вечерю в Бентамовій бібліотеці — єдиній великій кімнаті, де могли вміститися ми всі. У каміні весело палахкотів вогонь, а столи вгиналися від наїдків, принесених вдячними місцевими: смажені кури, картопля, дичина й риба (від якої я відмовився, на той випадок, якщо виловили її в Смердючці). Ми їли, розмовляли та переказували пригоди, що випали на нашу долю за останні кілька днів. Пані Сапсан дуже мало чула про нашу подорож з Кернгольму до Лондона, а потім через розбомблене місто до сховку пані Королик, тож хотіла знати всі до єдиної подробиці. Слухачем вона була відмінним, завжди сміялася в кумедних місцях і втішно зітхала, коли ми красномовно описували драматичні моменти.