Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

— Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом.

— Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі.

Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили.

То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи, що це не один з його снів, прекрасне майбутнє, до якого ще дуже далеко. Г’ю блукав самотиною, помітно сумуючи за Фіоною, чия відсутність залишила в наших душах чорну діру. Мілард тривожився за свого героя, Перплексуса, чиє пришвидшене старіння зупинилося, коли ми зайшли в Абатон і, на диво, досі не відновилося. Але неодмінно відновиться, похмуро запевняв нас Мілард. А тепер, коли вежі Коула більше не існувало, незрозуміло було, як Перплексус зможе потрапити у свій старий контур. (Звичайно, був ще Панконтуркон Бентама, але котра з його сотні дверей туди вела?)

А ще були ми з Еммою. Ходили разом, наче прив’язані, однак заледве обмінялися кількома словами. Думаю, ми боялися розмовляти одне з одним, через те що нам потрібно було обговорити.

Що буде далі? Що з нами станеться? Я розумів, що Емма царства дивних не покине. Їй доведеться решту життя провести в контурі, байдуже, що то буде — Диявольський Акр чи якесь інше, ліпше місце. Але я міг піти. Вдома на мене чекала сім’я. Життя чи його бліда подоба. Проте тут у мене теж була сім’я. І була Емма. І був ще цей новий Джейкоб, яким я став. Яким досі ставав. Чи виживе він у Флориді?

Усе це мені було потрібно. Обидві сім’ї, обидва Джейкоби — і вся Емма. Я розумів, що доведеться вибирати, і боявся, що це мене розколе на дві частини.

Для мене це було занадто, більше, ніж я міг би витримати одразу після тих жахливих випробувань, які випали на нашу долю. Я потребував ще кількох годин, однієї доби, щоб уявити, ніби всього цього нема. Тож ми з Еммою стояли пліч-о-пліч і дивилися поперед себе, кидаючись до всього, чим могли допомогти імбринам.

Але вони від природи були надміру турботливі, тому вирішили, що ми й так достатньо пережили. Нам потрібен був перепочинок. А до того ж, сказали вони, у деяких роботах дивні діти не повинні брати участі. Коли впала вежа, вона розчавила маленьку будівлю, що була під нею, але імбрини не хотіли, щоб ми прочісували руїни в пошуках тих, хто міг уціліти. Ще десь у таборі були пляшечки з амбро, які потрібно було дістати, та ми навіть близько до них підходити не повинні були. Мені було цікаво, що вони з ними робитимуть і чи можуть ті вкрадені душі колись возз’єднатися зі своїми законними власниками.

Я згадав пляшечку, в яку помістили душу мого діда. Коли Бентам нею скористався, мене до краю обурило це осквернення. А проте, якби він цього не зробив, ми б нізащо не вибралися з Бібліотеки душ. Тож насправді нас врятувала душа мого діда. Втішно було знати, що принаймні її не змарнували.

Але за межами табору теж було багато роботи. На Парш-провулку та взагалі у всьому Диявольському Акрі чекали порятунку зневолені дивні діти, проте імбрини наполягали, що звільняти їх повинні саме вони, разом з кількома дивними дорослими. Та, як виявилося, опору вони не зустріли взагалі: работорговці та інші перевертні повтікали з Акра одразу ж, як було переможено витворів. Дітей потрібно було зібрати й привести в безпечний будинок. Зрадників — розшукати і влаштувати їм трибунал. Але нам сказали, що все це не наш клопіт. Просто зараз нам потрібне було місце, де ми зможемо відновити сили, а також база, на якій почнеться реконструкція царства дивних. А в сповненій страху фортеці витворів ніхто з нас не хотів залишатись ані на хвилину довше, ніж це було необхідно.

Я запропонував піти в Бентамів будинок. Там була купа місця, ліжка, вигоди, лікар, що мешкав у самому домі, а ще Панконтуркон (хтозна, чи не згодився б він для чогось). Вирушили ми, коли надворі вже стрімко сутеніло. В одну витвірську вантажівку сіли ті, хто не міг ходити, а решта пішли пішки позаду. За невеличкою допомогою порожняка під мостом (він спершу переніс через прірву вантажівку, а потім і нас, групками по три людини). Дехто з малечі боявся порожняка, і їх треба було заспокоювати. Інші не могли дочекатися своєї черги й криком вимагали покатати їх іще раз. Я їм поступився. Мій контроль над порожняками вже став моєю другою натурою, і це дуже тішило, хай навіть і з гірким присмаком. Тепер, коли порожняки майже вимерли, мій дивацький талант видавався чимось непотрібним, принаймні такий його вияв. Але мене це цілком влаштовувало. Демонструвати свою владу я не хотів, та й тепер вона стала лише фокусом для вечірок. Я був би значно щасливішим, якби порожняків узагалі ніколи не існувало.