Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.

Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся – ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.

– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.

Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.

Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.

– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.

– Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.

– Як се було?

Чорт оповів.

– Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! – заревів Дідько.

Чорт виставив язика від подиву.

– Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?

– Та… – ваша вестемнійша темното…

Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:

– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:

– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?

– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.

– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?

– Зрозумів, ваша темносте.

– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.

– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.

Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:

– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.

– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.

– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.

– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.

– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.

– Не пропадеш, батечку.

– А може, ти мене спасеш?

– Хтозна, може, і я.

– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.

– Так як вже раз обламав?

– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?

– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.

Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:

– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.

Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.

– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.

– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.

– Розумію, – сказав Омелько.

– Ні, ти всього не розумієш.

– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.

– А потім?

– А потім знаєш що – смерть.

– А потім?

– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.

– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

– Еге…

– Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.

– Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?

– Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.

– Ну, красно, нехай на твоїм стане.

– Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.

Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.