Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Багато, тату, бджоли наносили меду? – спитала дитина.

– Багато, – відповів батько, і ні слова.

Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, і коли запашна пара борщу діткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселіше й нарешті сказав:

– Ну, жінко, тепер я й сам не буду і дітям закажу працювати в свято.

І став розповідати ось що:

– Їду, – каже, – я на хутір. Вже минув і Гостру Могилу, і Кривоносові Ночви; в’їжджаю у свій ліс; аж наздоганяю двох чоловіків. Дивлюся: знайомі люди, маківські козаки. – «Добридень!» – «Добридень!» Слово за слово і не помітив я, як опинились ми біля хутора й кінь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловіка треба прийняти! Підніс я їм по чарці настоянки і почастував медом. – «А я ось, – кажу, – приїхав убирати з пасічником сіно. Хоч воно тепер ще й свято… ну, та Бог простить: така робота – та ж гульня!» – «Ось і до речі, – сказали козаки, – все одно нам нічого буде вдома робити; ми вам допоможемо». – Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копиці раз у раз виростають одна за одною. Що треба було б цілий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевність у мені якась взялась: що це за диво? Руки самі так і машуть. Дивлюсь на козаків: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скінчили роботу. Побачивши, що діло наближається до кінця, я звелів пасічникові варити кашу. Не встиг оглянутися – сіно все складено як слід, і дід уже знімає казанок з триноги. – «Що за лихо! – подумав я, – чи мені все так здається, чи справді тут щось недобре втрутилось!» Ось громадільники, поклавши на плечі граблі, підійшли до казанка й почали пісні; а слідом за ними заспівав, здавалося, ввесь ліс: берези почали похитуватись і підводити тоненьким голоском, дуби зашуміли басом, а сосни так і сопіли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадільникам, показуючи на ліс. – «Вітер!» – відповіли громадільники й засміялись; і в далекому степу теж залунав сміх, начеб ціла громада козаків зареготала. І раптом відліг у мене від голови туман, і все стало мені здаватися звичайним. Випивши по чарці, стали ми полуднувати. Тут знов очі мої почали дивитися, як крізь сито, і мені здалося, що дерева зійшлись коло нас у коло, нахилились і заглядають у казан. Подивився я на козаків: сидять незнайомі люди; на них якесь дивне убрання – москалі не москалі, наші не наші; сказать би рядичівські німці – так ні ж! ті все-таки до людей подібні; а ці бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на голові заворушилось; як навіжений скочив я, – і мені здавалося, що все скочило за мною і ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сів на воза, погнав коні. По коренях, по пеньках понісся я без пам’яти. І враз – небо потемніло, крізь дерева блиснув місяць і зірки. У лісі щось виє, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очі, я гнав коні; але мимохіть бачив, як русалки, повиснувши на верхів’ях берез, учепившись за довге віття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються під ноги коням, а коні летять, мало не вискочать із шкіри. Вже б давно пора виїхати з лісу; але дорога начеб витягнулась удвоє.

Нарешті яскраве світло осліпило мені очі; і коли я прозрів, передо мною показався Вороніж: сонце стояло на заході, на вулицях люди, і я не опам’ятався, як влетів на подвір’я.

Під час розповіді Бурдюгова жінка сиділа замислившись і втопивши очі в землю, дивувалась з чудної події.

– Так, – сказала нарешті вона, – страшно! – і, підвівши очі, побачила, що нікого в хаті нема; дерев’яні тарілки, ложки, хліб – розкидані на підлозі; каганець блимає і з кожним блимком гасне; ніч, стіни, вікна – все вкрито червоним світлом і дрижало; крізь відчинені в другу хату двері чорніла страшна темрява.

Жах і холод пройняв усе її тіло, вона закричала й кинулась з хати. На вулиці хтось схопив її за руку й питав:

– Чого ти кричиш, кумо?.

Бурдюжиха пізнала свою сусідку; розповіла їй усю подію і просилася переночувати в її хаті. Довго розпитувала й дивувалась сусідка, потім сказала:

– Слухай, сестро! Тепер чоловік мій п’яний і не дасть спокою ні мені, ні тобі; а коли хочеш, лізь на хату, там заснеш спокійно: там є постіль; може й я до тебе прийду.

Бурдюжиха залізла по драбині на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сіріти ранок, почулось їй крізь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очі, що сама сидить на вишні в своєму садку, а під вишнею плаче маленький її син і ввесь тремтить від ранкового холоду!