Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

— Мамо, а як ти думаєш, Ісус Христос, у якого вірять християни, відрізняється від нашого Бога, іудейського?

— Бачиш, сину, це дуже важко сказати. Може, деяким людям належна уява дає змогу повірити у вищу силу, просто повірити, без видимих на те доказів. Ніхто ж не мучив Мойсея розпитуванням про зовнішність Бога, коли він давав йому Тору. Не знаю навіть чому. Напевне, щоб не відволікати увагу на дрібниці… бо, порівняно із Заповідями Божими та їх тлумаченням, це була дрібниця. Коли ти бачиш могутнє дерево, мало уваги звертаєш на те, якої форми в нього листочки. Та для частини людей замало лише слова, вони хочуть більш зримих доказів, і їх дав Христос, чим залучив мільйони до законів Божих — він зробив дуже велику справу… Вони ж і для нас, і для християн одинакові. Маємо втішатися, що він був вибраний син єврейського народу… Він поніс велику місію світом — світло божого слова… Хоча, щодо зримого образу… Ти ж пам’ятаєш, як написано в Торі: «І промовив Господь до Мойсея: «Ось Я до тебе прийду в густій хмарі, щоб чув народ, коли Я говоритиму з тобою, і повірив тобі навіки!» — то й нашим предкам, виявляється, теж потрібне було зриме підтвердження Бога…

— Так, мамо, — Давид взяв Біблію, що лежала між його книжками. — Зараз… Ось, ось воно тут так і написано… Наша ж Тора є частиною Біблії… То його ніхто не бачив, виходить, — задумався хлопчина. — Але ж істини, які ніс Христос, такі ж… То ми такі різні, як брати одного батька?

— Основи людяності для всіх і справді однакові, Давиде. І не важливо, яке ім’я в Бога, який його вигляд. Важливим є його слово, яке впало в людські душі, і проросло сходами людяності, і відділило нас від світу тваринного егоїзму. А свобода вибору, якої не мають тварини, — це великий його дарунок…

— Бо він підводить нас до правильного розуміння світу…

— Або дарує частині людей великі проблеми від іншої групи, що відірвала від своєї свободи вибору закони буття, — усміхнулася Естер, — але саме так світ і йде вперед…

— Якийсь парадоксальний цей світ, мамо…

Після Зелених свят Естер прийняла на світ другого хлопчика Марії. Утішена Марія була засмучена лише одним: що не можна повідомити батьків про таку радість.

— Ось, дивися, Естер, єдиний лист, який мені прийшов від тата, — дістала з-за образів дорогу пам’ятку: на пожовтілому аркуші виділялося лише два речення, перше й останнє, а решту чорною тушшю закреслив цензор: «Доброго дня, дорогі наші Марійко, Степане, Мар’янко!.. А так у нас усе добре…» То є великий мій біль, Естер.

— Я тебе розумію, Маріє. Та в тебе є хоч надія, що вони повернуться, бо живі. А в нас — нікого, зовсім нікого.

— Не кажи так, — Марія обняла Естер. — Ви нам тепер рідні, — трохи помовчала й додала: — А чи приїдуть мої? Я вже й не знаю, якої влади хочу. Бо як вернеться та, що випхала моїх до Сибіру, то й сподіватися на повернення марно…

У липні щось у війні змінилося: гуркіт близької лінії фронту доносився навіть у підземелля. І ось настав той святий день, коли можна було без страху вийти і, як решті людей, подивитися на сонце й на красу всього білого світу. Змужнілий Давид до болю в очах дивився на сліпуче сонце: за вісімсот тридцять два дні темряви й майже тваринного існування він став зовсім іншою людиною. Він знав, чого він хоче, куди йтиме, що зробить у житті. А чого — не робитиме ніколи… Там, унизу, він осмислив інше сонце світу й виніс його з підземелля у своїй душі. Посивіла Естер із незмінною усмішкою насолоджувалася красою вже не цвинтарних, завжди чорно-білих, а домашніх оранжевих настурцій та веселкових майорів біля хатини і милася, милася… наче хотіла змити майже трирічний наліт темряви й тваринного запаху. Вона вистояла, вона змогла врятувати своїх дітей, бути їм опорою. Її опора була в неї всередині — це віра в справедливість Божих цінностей. Мірочка виросла в справжню красуню й лише встигала бігати за маленьким Богданчиком, який щойно почав ходити і з надмірною активністю освоював новий, відмінний від колиски, розширений світ: спотикався, падав і знов біг туди, звідки його щойно забрали:

— Не можна, Бодя, не можна. Ну ж, боляче буде тобі… — Міра вправно підставляла рученята.

— Що вдієш: чинить, як і всі люди, — філософськи сказала Марія, розвішуючи пелюшки. — Кажуть: не можна, але поки не впаде або сам не обпечеться, не буде слухати — не вірить…

— Я, Степан, стою перед Тобою, Боже, щоб Ти прийняв мою грішну душу. Легко бути Джеймсом Бондом — без дружини, дітей, відповідальності за них… зі зброєю, яка не обтяжує моральністю. Може, був я занадто покірним там, де не треба було би таким бути. Та не міг я бути інакшим, бо беріг я своєю стриманістю життя дорогих мені людей. Дякую Тобі, Боже, і прости мене, грішного, за ті страхи й сумніви, що мав у жорстокий час…