Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

— Мамо, а на день народження подарунки ще колись даруватимуть?

— Так, моя дівчинко… Буде все, що ти захочеш: ляльки, красиві книжки, може, піаніно… Що ти хочеш, щоб тобі подарували?

— Подаруй мені сонце, мамо…

— І мені… — прошепотів Давид.

— Я… подарую, обов’язково подарую вам сонце. Ви в мене дуже терплячі діти. І життя нас випробовує, наскільки ми терплячі, і сильні, і дружні. Сонце засвітить і для нас, вірте в це… просто вірте… Зараз нас зігрівають своїм теплом хороші люди й тварини… А ми накопичуємо це тепло в собі, щоб колись віддавати іншим людям. Може, Бог дав нам це випробування для того, щоб ми краще пізнали доброту цього світу — це теж є його, тільки невидиме сонце, і ми щасливі, бо маємо його; а колись теж засяяємо, як маленькі сонечка, у чиїхось долях…

Наближався Великдень. Як завжди, робота накривала село по самісінькі комини, а в обійсті Врублевських ситуація ще й ускладнювалася очікуванням теляти — якраз на чистий четвер Красій виходив строк тільності. Степан мав провести ніч у стайні: теля потрібно було витягувати — помагати в такий спосіб корові. У світлі гасової лампи мирно дрімали кури; лежав пофиркуючи Орлик. Неспокійна Краса не знаходила собі місця: помукувала, то лягала, то спиналася на ноги. Нарешті за кілька годин з Красої показалися копитка теляти, і Степан заціпенів: теля йшло неправильно й ніяк не могло вийти. Степан намагався і так і сяк перевернути його в утробі, та все даремно. Тварина страшно мукала від нестерпного болю, а потім завалилася на бік, і з її гарних оксамитових очей потекли великі сльози болю. Телятко задушилося, так і не народившись, і тепер завдавало страшних мук корові. Степан не знав, що робити, не знала й Марія, яку він покликав, принишклі Естер і діти теж відчували величезний біль співчуття. До ранку очі Красої збайдужіли й потьмяніли — годувальниця сім’ї відійшла в небуття. Марія голосила, як за покійником, і баба Шо-Га теж плакала, бо Краса годувала і її…

— Боже ж ти мій, Степане, як, як ми будемо без неї?..Та ж пропадемо, як сірі миші… Голод нас накриє, як мішком… Краса моя, Краса…

Мовчки переживав Давид, і тихо витирала в підпіллі сльози і Мірочка; а в Естер найбільшим переживанням було, щоб малій знову не відібрало мову.

— Не плач, дівчинко моя, ми допоможемо тітці Марії та дядькові Степану…

— А Красій?

— Красій уже легше, вона не мучиться…

Орлик повільно повіз підводу зі своєю найближчою сусідкою з обійстя, і Степан поховав корову в лісі, куди вона так колись любила втікати. Великий камінь утрати ліг на Степана: голод був найбільшим страхом у кожній селянській родині, та й досхочу наїдалися рідко в якій хаті, — розумна ощадливість правила бал у готуванні їжі в натуральних господарствах без інших доходів. «Без корови — ніяк…» — товклося безперестанку в голові Степана. Він прийшов у хлів, глянув на порожнє місце, і туга стисла його серце.

— Яка ж то втрата є… важка й велика… Як рідну людину втратили, — промовив із болем. — А їсти що всі будемо? Не знаю навіть. У Марії он навіть молоко від хвилювання пропало. Уже й Богданчик відчув, що Красої не стало…

— Степане, — обізвалася в щілину Естер, — а може, хтось продає корову?

— Та продавати, може, й продають… тільки за що, за що ми її купимо?..

— А за що продають?

— Та тих німецьких паперів ніхто не хоче… Золото би пішло або обміняти на щось… а на що ти корову обміняєш — на коня хіба. А Орлик уже старий. Завтра Великдень, а в хаті замість радості — таке горе…

— Степане, — Естер відкрила дошки, — подивись, а цього на корову вистачить? — простягнула щось невеличке на долоні.

Степан поглянув: золота каблучка неймовірної краси, з великим зеленим камінцем, що виблискував усіма гранями.

— Не знаю. Я не розуміюся, і то бачу, що дуже дорога річ. Хто ж її купить, таку дорогу…

— Але не є вона дорожча від корови. А то зараз наше життя — усіх нас… Колись я тобі казала, що заплачу. Але це не є та плата. Бо всього золота світу мало, щоб подякувати за те, що ви зробили й робите для нас. Зараз це просто метал, який має стати нашою коровою…

У великодню суботу, не сказавши нічого Марії, Степан подався в ближні села й напитав гарну молочну корову. Ніхто не торгувався — видно було, що річ вартує кількох корів, але то без війни, а при війні той бартер «одна корова — кілька золотих бляшок» вважався прийнятним: спробуй із золота зроби корову чи хлібину — тішитиме око гонорових придурків, допоки в ямці не засмокче…