Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Увечері на радощах Степан навіть поцілував бабу Шо-Га, і душа старої від того розтопилася, як масло на сонці. Малого спадкоємця так уже виношував по периметру хати й примовляв із такою батьківською ласкою, яка багато років чекала свого виходу назовні, що Марія аж відчула кольки егоїстичних ревнощів, та Степан запевнив, що його любові вистачить і на них двох, та й ще на кількох діточок, яких вона йому подарує… Щастя оселилося в маленькій хатині… Але, як і будь-що під час війни, це було щастя на пороховій діжці — обоє це усвідомлювали, але страху не мали — закінчився весь із появою малого живого ангела.

Через кілька днів Марія вже бігала по хаті: енергійно прала пелюшки, палила в печі, готувала їсти та щораз бігла до плетеної люльки, підвішеної до бруса стелі: чи на місці Богданчик… Богданчик, звісно, був на місці, але душа жінки, яка втратила першу дитину, підсвідомо отримала найвищий рівень тривожності. Марію тепер наче зв’язували невидимі нитки-дзвіночки з ним: тільки малий розплющував очі, як Марія вже то відчувала й бігла примовляючи та не давала йому жодного шансу подати звуки незадоволення чи засльозити волошкові оченята.

На хвилю, обмотавши груди теплою великою хусткою, побігла у хлів:

— Як ви тут, мої рідні?

— Добре, — радісно відповіли голоси з-під підлоги.

— Я вам чаю гарячого липового принесла й картоплин; уже мені вибачайте, мало вам уваги приділяю… Самі все розумієте. Естер, зірочко ти моя, дякую і тобі, що ти є в моєму житті. Пильнуй наші дітки, — поспіхом говорила Марія. — Ну все, треба бігти. А-а, ще ні, ще ні. — Вийнявши шматочок скоринки, рушила до Козетти: — І тобі дякую, що допомогла Естер покликати… За все, за все й усім треба дякувати, то й світ буде добрішим… — Пильно глянула на Красу: — А ти, царице, ще два місяці будеш зі своїм дитятком, так що лежи, наїдайся…

Баба Шо-Га щодня тепер приходила до Марії: вона відчула себе потрібною, й ілюзія власного родинного тепла накрила її з головою. Стару через її жадібність особливо ніхто з родини не потребував: ні син, ні онуки, ні рідна сестра, яка важко бідувала вдовою з чотирма дітьми. Та от сьогодні, коли баба Ганка вже рушила до виходу, у двері зайшов Юрко:

— Слава Богу, мати!

— А-а-а, навіки слава! Нарешті зайшов… Шо, а як би я померла, га? Чого стільки часу не заходиш, шо, га?

— Лихе не гине, — образливо відповів син.

Куленепробивний панцир душі баби Ганки вже став тоншим за час розлуки, і вона навіть образилася.

— Як маєш так говорити, то кажи, шо хочеш, і йди собі, я спішу…

— Овва, диви, як заговорила… І куди ж ти то спішиш?

— До Марії, з малим їй тре допомогти… А то бідна, сама вродила, нікого коло неї не було, то хоч чимось їй допоможу — може, колись сметани й сира дасть, як її Краса втелиться…

— От кур-р-рва… У святу бавиться… — від несподіванки Юрко аж присів на лаву.

— Шо-шо, га? — нічого не зрозуміла мати.

Чорні виразні очі Юрка метали блискавки, а рот його аж викривило підковою від злості: «Будь-яка нормальна баба не пустила б мою матір після того на поріг… А вони що — нічого навіть старій не сказали?! Не те щось тут, не те…»

— Сину, що з тобою?

— Та ніц, ніц, іди вже до холєри, йди собі, — вивернуло роздратованого Юрка з хати, бо не міг він ні матері, ні Богу признатися в тій підлості, яку вчинив Марії та Степану; а зараз відчував себе, як котеня, яке ткнули мордою у власне гімно, і від того шаленів ще більше.

На перше весняне тепло найшвидше відреагували кури: вони почали нестися й так наввипередки хвалилися своїми яйцями, що в хліві зранку стояв справжній курячий хор імені великого півня Вогника, а сам він постаментом перед хлівом оберігав спокій свого курячого гарему і підходи до хати. Коко, фаворитка Вогника, по- снобістськи поєднувала вихід свого яйця з поповненням калорій від своєї визнаної господині — Мірочки, для якої годування зозулястої курки було найважливішою щоденною подією підземного ув’язнення. Безстрашна Коко сідала перед вологою мордою Красої та свердлила її очима; корова від того ніяковіла й відвертала голову, чим робила таїнство виходу яйця комфортним для Коко, після чого курка недовго повідомляла світові про нього, доїдала свої гостинці і, обтрусивши пишні попелясті одежі, неквапливо йшла на аудієнцію до Вогника. Марія тішилася великій кількості яєць, бо кожної весни наставав важкий час передновку, коли їм і вдвох зі Степаном доводилося сутужно, а тут — аж п’ятеро їдоків.

— Степане, треба малого похрестити…