Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

— Ну то кажи коли, піду домовлюся з отцем… Може, багато за ту справу не схоче…

Домовилися на найближчу неділю, одразу після служби.

— І я прийду, подивлюся, — утішалася новій події й можливості чергового показу нової шалінової хустки баба Шо-Га. — Марія зі Степаном у неділю малого хреститимуть, — з радістю повідомила Юркові.

А Юрко вже почав відчувати незрозумілі ревнощі й лють: він завжди знав, що його мати — тільки його й нічия більше, і, почувши майже родинну теплу нотку в її словах, наче оскаженів:

— Шо, ше й, може, бавити до них підеш, жити?

Стару ще більше вивернуло в шиї:

— А шо, може, й піду, га? Шо я від тебе виділа, га? Трохи шось ліпше, ніж від твого батька, і то поки-сь малий був…

Розлючений Юрко хряпнув кулаком по столу:

— Ой, мати, дивись. І договоришся, і добавишся…

Лють гнала його додому, і тут він відвів душу по повній програмі; заспокоївся аж тоді, коли втекли й плакали в стодолі побиті діти, а жінка мовчки прикладала велику металеву колодку до фіолетового синця на запухле око…

Після недільної служби Врублевські понесли малого хрестити. Юрко Бик, сидячи з другом Петром, теж поліцаєм, на цвинтарі, спостеріг той момент:

— Ходімо, Петре! Хочуть, курва, святими й чистими з болота вийти… ні, не вийде… Виставили мене придурком перед німакою… Я докажу, що там є нечисто…

Давид і Мірочка грали в сховку в шахи, Давид якраз зосереджено думав, бо Мірочка, незважаючи на юний вік, добре логічно мислила й прораховувала кілька ходів наперед; Естер плела капці для маленького Богданчика й напружено вдивлялася у світло від люфту, як раптом завмерла: наближалися чужі чоловічі голоси:

— Давай, Петре, навколо хліва добре роздивимся, щось та й здибем…

Естер блискавично схопила жмут соломи з долівки і запхала ним отвір люфту, переляканим дітям показала: «Мовчати!..» Бранці заклякли…

Петро зупинився біля люфту:

— Видиш, соломою запханий… Були би люди — був би відкритий…

— Ніц-ніц, усе одно пішли-но перевіримо, — наполягав Юрко.

Хлопи обійшли хлів і попали під атаку Вогника: зі страшенним півнячим репетом він наскакував на чужаків, а Юрка потрафив навіть дзьобнути в щоку. Знавіснілий Юрко щосили копнув півня, аж той перевернувся, але тільки сп’явся на лапи, почав рвати свої голосові зв’язки на повну потужність, і знервовані чоловіки зрозуміли: часу в них небагато. Юрко поспіхом оглядав невеликий хлів: біля стіни горою стояла перелякана Краса, поруч мекала Козетта, за нею, біля другої стіни, — Орлик, над ними — сідала для курей… і все… Погляд Юрка впав на невеликий простір перед коровою:

— Дивись, Петре, он там може бути сховок, — і рушив боком туди.

Естер із сином, заплющивши очі, до болю в пальцях тримали дошки…

Куд-кудак… — спочатку невпевнено, а потім, обурена порушенням святого процесу несення яйця, на весь світ почала кричати Коко й підвелася, залишивши на дошках сховку вже друге за сьогодні яйце.

— Кури якісь скажені в них, курва… і несуться, де попало, — прошипів Юрко й пішов до виходу.

Степан, вийшовши з церкви, почув лемент Вогника — поспішив додому й зіткнувся біля хліва з Юрком і Петром. Петро зніяковіло відвів очі, а Юрко із закривавленою щокою процідив:

— Розвів-сь тут цирк. На цвинтар не можна перейти… Дорогу зрізати хтіли-сьмо… Ще раз нападе — заб’ю курву…

Степан мовчав, просто дивлячись у вічі брехунам, і Юрко, який знову відчув себе проштрафленим котом, додав із ненавистю:

— Чого витріщаєшся, курво…

І з Петром поплентав хитавою ходою заскочених на гарячому злодіїв додому. Перехрестились на церкву й мовчки минули здивованих Марію з немовлям і бабу Ганку.

— Сьогодні не тільки в нашого Богданчика важливий день, а й у вас майже день народження, — сказав Степан увечері Естер.

— Так, це вже один із чотирьох, дядьку Степане, — озвався Давид.

— Ну то вже з вами точно ніц не станеться.

— Чого, чого так точно? — утішилася Мірочка.

— Бо кожна людина при народженні отримує свого ангела-охоронця, а ви, виходить, уже маєте їх цілу армію — аж дванадцять!

— О-о-о, як то добре, — зраділа Міра. — Бережіть нас, ангели, бережіть! — і махнула ручками до найближчих сусідів: і ти, Краса, наш ангел, і ти, Козетто, і ти, Вогнику, і ти, моя Коко. — Моя Коко нас сьогодні врятувала. Та й ви, дядьку Степане із тіткою, ще два ангели, і мама — теж наш ангел.

— І Гіта… і Збишек… — додав Давид…

Після вечері в темряві сховку Мірочка несподівано сказала: