Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Через два дні Марія, попри зайнятість, відчула, що їй чогось не вистачає, і попервах навіть не могла втямити, що саме не так, аж коли, вигрівши з кислого молока сир, звично почала його ділити на три купки, на хвилю спинилася:

— А щось уже два дні тітки Ганки нема… Чи не сталося чогось?

Після обіду, заколисавши малого, щвидко побігла з гостинцями до баби Шо-Га. Під ноги Марії лізла, принижено ластилася й нявчала голодна кицька Кашка.

— Тітко Ганко! Де ви пропали, покажіться!

Хата відповіла байдужою мовчанкою.

— Ой, Боженьку ж ти мій милий…

Від побаченого жінка заклякла: біля столу наознак лежала мертва баба Шо-Га. Висохла цівка крові з рота й солодкувато-нудний запах мертвеччини говорили про досить давній відхід душі з тіла.

— Царство вам небесне, тітко. Упокой, Господи, її душу… — Марія, витираючи сльози, прочитала «Отче наш». — Дякую вам за те, що приходили до мене, допомагали словом і ділом… А лихе — воно забудеться. Усі ми грішні. І ви мені простіть, коли щось не так було. Я про вас пам’ятатиму добре. Це ж треба Юрка сповістити, горе яке для сина…

Марія дійшла до найближчої хати, і звістка побігла з босоногими сусідськими дітьми далі…

На похороні Юрко був сам не свій: то плакав, то хижим яструбом дивився на Степана, то відпихав від себе співчутливу тітку Маринку, рідну сестру баби Ганки. Село і співчувало, і мало водночас чергову атракцію для вечірнього обговорення на лавках із сумним зітханням у кінці:

— Видиш, як то зле одну дитину мати. І ховати нема дуже кому, і горе нема з ким розділити… Та й шо то за смерть тяжка вийшла, як дітей коло тебе нема…

На небагатих поминках Юрко прохрипів до Степана:

— Ще не знати, як то мати померла… Може, то ти руку приклав?…

— А чи не на злодієві шапка горить? — не стримався Степан і глянув Юркові у вічі.

— Ти-и-и, курво, — скривився в люті Юрко і, не маючи більш вагомих аргументів, заплакав із хриплим підвиванням.

Степан пішов геть, а ошелешені люди, прочитавши молитву, заквапилися додому, лише Маринка взялася наводити лад в оселі покійної сестри. Коли черга дійшла до старого куфра, то Маринка дістала новий потужний стрес: там лежали пожовтілі листи від брата з Канади, у кожному з яких він розпитував і про її, Маринки, здоров’я, і передавав вітання, яких вона ніколи не чула; як і не бачила тих шалінових хусток, якими він наказував Ганці поділитися з сестрою… Стара жінка сиділа, втупивши очі в стіну, і сльози образи від нездійснених мрій її і дітей тихо скрапували на продірявлені міллю хустки. Усе її злиденне життя стало перед очима: і згоріла від бомби хата, і мученицькі страждання без ліків паралізованого чоловіка, уже покійного… і те, як жебракувала по навколишніх селах, щоб четверо дітей не померли з голоду…

Наступного дня, після вечірнього доїння, Степан благословив вихід бранців підземелля на нічну прогулянку на цвинтар:

— Ну, то можете знов прогулюватись — навколо нас на добрий кілометр нікого нема, і з нашою бабою Ганкою Шо-Га зможете ближче познайомитись, царство їй небесне…

Пахощами літньої ночі зустріли їх квіти кладовища. То був дивний парадокс їхнього буття: саме тут, на нічному цвинтарі, змучені темрявою підземелля й постійним запахом тваринних нечистот люди відчували всю красу земного світу й знову хотіли жити. Тут у роздумах про плинність людського життя й надуману цінність матеріальних фетишів формувалося духовне бачення світу Давида і Мірочки.

— Давайте підемо до могилки баби Ганни, вона хоч нічого не знала про нас, але теж була частиною нашого життя.

Естер роззирнулася по нічному кладовищу, і всі рушили до нової могили, яка виділялася на тлі неба чудернацькою плямою замість хреста. Могилку баби Шо-Га таки вінчав хрест, а на ньому, як на буддистському дереві, тихий нічний вітерець погойдував десятки зав’язаних квітчастих хусток, які так і не принесли щастя ні їй, ні бідній удові Маринці, ні її дітям, ані онукам, та й, на жаль, уже не могли прислужитися нікому з живих — стали пам’ятником мертвих надій і сподівань живих та жадібності покійної Ганки…

— Дивіться, людина приходить у цей світ без нічого і без нічого з нього йде, залишаються лише її справи — добрі чи погані — у споминах інших людей, і жити вони можуть століттями… Будинки руйнуються, одяг тліє, скарби розтікаються по світу, а вчинки чи досягнення залишаються в пам’яті людській, — задумливо говорила дітям мати. — Один божевільний імператор Риму, Нерон, підпалив своє місто — йому милували око страждання інших у вогні — і довершував гармонію свого божевілля грою на арфі під час тієї пожежі, тим і прославився на віки… А у Франції одна шістнадцятирічна дівчина підняла свій народ на війну проти загарбників, і сильніші тілом, і старші за віком чоловіки пішли за нею, бо вона дуже-дуже вірила у свою справу й зуміла запалити цю віру в інших…