Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

— А я вже не буду тією козою, мені все дуже добре, — підскакувала навколо Марії життєрадісна дівчинка. Помита, прибрана, із заплетеною довгою косою, вона нічим не відрізнялася від своїх сільських ровесниць.

— Так, кізонько моя люба, кізонько моя мила, але як хто до хати зайде, то ти нічого не говори, бо мова твоя відрізняється від нашої… Ти так не потрафиш — у нас тут свої слова є, яких у Львові ти не чула… Так що ти будеш буцімто німа при чужих, зрозуміла?..

Міра все чудово розуміла й годна була робити все, що наказують, аби лиш знову не опинитися в тісному сховку. Невдовзі, як вправна нянька, міняла пелюшки Богдану, годувала його з ложечки, витирала, заколисувала; а ввечері з виглядом невимовного блаженства перед тим, як лягти спати, погладжувала своє чисте та зручне ліжко й примовляла до нього, як до живого. Тричі на день, ховаючись за спину Марії — не дай бог, хто чужий побачить, — відвідувала маму, брата й свою улюблену Коко і натхненно розповідала прості новини наземного світу.

Естер утішалася щастю малої, бо на волі та наче розквітла й щебетала веселою пташечкою про все на світі. Їм із Давидом залишалися за щастя нічні прогулянки сільською територією смерті; там же вдвох вони залюбки робили найпростіші фізичні вправи, щоб розім’яти заклякле за день тіло. Степан збив із дошок невеличку кабінку, нагору поставив бочку — вода за день нагрівалася, і можна було вночі прийняти рятівну купелю, помиті тіла вимучених тваринним існуванням людей після того наче співали від щастя. Життя обійстя ввійшло в спокійну колію; Юрко спинився у своїх пошуках і чорній люті; по селу люди гомоніли про те, що в нього вселився нечистий: серед ночі хлоп зривається зі страшними криками, а потім плаче, як мала дитина, і нікому нічого не розказує. Хотіли його до знахарки відвести — та все знає, як у воду дивиться, — не дався…

Хай там як, у спокої сім’я зустріла нове Різдво, уже 1944 року. Знову всі зібралися за святковим столом, і від душі помолилися і за народження малого Ісусика, і за повернення миру. Малий Богдан не злазив із рук своєї няньки, і Міру це дуже потішало.

Марія обвела всіх урочистим поглядом:

— Щось маю вам усім повідомити. У нас зі Степаном буде ще одна дитинка, ось так, — і зніяковіло погладила вишитий обрус коло себе.

— Вітаю вас обох, — утішилася Естер, — дуже гарна новина для початку року.

— То нам Бог розв’язав мішок із вашим приходом, — пожартував Степан. — Війна закінчиться, буде з ким і на риболовлю ходити, і в шахи грати. Ще мусиш, мати, для себе постаратися, щоб і тобі було веселіше ткати і по хаті поратися…

— Дядьку Степане, а що там чувати, коли війна вже закінчиться?

— Не знаю, Давидку, у нас про те зась: ні радіо, ні газети. Але одне добре для нас я спостеріг: менше вже по дорозі їдуть на схід, усе тепер більше на захід валять, і то добре потріпані й танки, і машини, і поранених багато. І лиця вже не такі гонорові, як на початках, людського виразу більшість набула — обламався, видно, їх план… Та й жужиків їхніх менше на схід летить… Так що все має бути добре. Ну, мати, давай, заводь коляду…

І знову потягнулися довгі дні в темряві підземелля. Давид уже перечитав усі книжки, які тільки зміг дістати в окрузі Степан, перерозв’язував усі задачі з фізики й математики, які були в товстому підручнику; добре вправлявся в латині й польській мові, у перервах між заняттями вирізав шахові фігурки з липи. Естер утішалася успіхам сина й підбадьорювала його добрим словом.

— Мамо, ми тут як у тюрмі! Тільки в тюрмі хоч знають, за що сидять та коли їх випустять…

— Сину мій любий, ну яка тюрма, що ти говориш! У тюрмі сидять люди, що вчинили якийсь гріх, у нас же гріха нема. Ти подивися на нас із кращого боку: ми як ті відлюдники, що пішли в пустелю чи в печеру в пошуках себе — роздумувати над життям, молитися, вдосконалюватися… Хіба ж ні?

— Так, мамо, ти в мене дійсно великий мислитель, — відлягло від серця Давидові.

— Ти ж тепер зможеш бачити, де добро, а де зло, цінуватимеш головні речі в житті: дружбу, витримку, людяність, повагу. Ти пройшов таку важку дорогу приниження й виживання, що ніколи не штовхнеш на неї інших і не будеш байдужим тоді, коли хтось намагатиметься знову повернути світ на неї, чи не так?

— Ні, звичайно, не буду. Це є дуже-дуже важка дорога. І якби не ти, мамо, ми б і загинули на ній…

— Так що, сину, витримаємо ще трохи?

Давид мовчки обняв матір у відповідь.

Уже втретє вигнанці-відлюдники їли паску — третій Великдень у сховку.