Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

— Так, Давиде, рік, навіть більше. Але погладь себе по ногах. Ну, давай. Є, є ноги?

— Ну так, звісно.

— А руки?

— Є, мамо, є.

— Отож-бо, мій любий, ти — живий… А от усі, хто будував дорогу, уже — ні…

— Мамо, ну а який сенс у такому житті?

— Великий, сину, великий: ти вирощуєш своє велике терпіння. Не все у світі дається отак: р-раз, і є… А що таке терпіння? Це і є твоє випробування часом — на міцність, здатність дійти до мети. Селянин чекає свого врожаю майже рік; гончар мусить почекати, поки виріб висохне добрий місяць на сонці, а потім ще цілу добу випалює його в печі. Вони мають нагородою за своє терпіння плоди своєї праці. А в нас із вами на меті найбільша нагорода, яку дає лише Бог, і то лише один раз, — наше життя, бо ж насправді нічого у світі нам більше не належить: пожежа чи війна можуть забрати дім, злодій — украсти майно, час — красу й молодість. Та коли будете мати життя й витримку, і дім собі повернете, і наживете багатство…

— Мамусю, ну все так, але… чим, чим би нам тут зайнятись ще, крім шахів і лущення кукурудзи з квасолею та годування Коко? — тихо стогнала Мірочка.

— А давайте будемо… мріяти, так, так, мріяти. От ти, Давиде, які винаходи хотів би зробити?

— Та вони в мене всі якісь казкові й фантастичні. От дивіться. Я би придумав, насамперед, такий прилад, який зміг би заглянути в людину й визначити, які думки в неї — добрі чи погані, і, може, якось підлікувати ту частину мозку, щоб вона думала краще… А ще би придумав спосіб спілкування людей на відстані: захотів комусь щось тихенько повідомити — і сказав, неважливо, скільки кілометрів відділяє. От сказав би дядько Степан за двісті метрів від нас: «Готуйтеся, тихо сидіть, бо Юрко на горизонті», — і ми мовчимо-о… А ще би створив таку тканину, яка би пропускала чисте повітря, а запахи — ні, і ніякі німецькі вівчарки нас би нізащо не винюхали. Та й сиділи ми б з вами тут, як у зеленому гаю. А ще придумав би таке світло, яке би світило, мов лісові світлячки, тільки сильніше, без гасу й без електрики, удень на сонці постояло, а ввечері нам би тут світило. А взагалі-то було би добре зробити такий собі плащ-невидимку, о-о-о, тоді би ми розкошували…

— Сину, а злодії не розкошували би теж?

— М-м-м, я над цим не подумав… Куди не крути-верти, усе знову зав’язано на людських якостях… бо ті винаходи можна дійсно використати з лихою метою. Я бачив колись у книжці про Індію колесо долі. Так усе приходить у ту саму точку кола нашого буття — до виховання людини. Значить, потрібно щось таке придумати, щоб усі-усі жили за Божими законами. І як то зробити? — Давид надовго замовк, бо розбурханий уявою мозок шукав знання для оживлення таких цікавих проектів…

— А ти, донечко, про що мрієш ти?

— А я, мамусю, мрію про чистий і великий дім. У ньому буде багато-багато світла. Штори вішати не будемо, добре? І стояти він буде на березі моря або річки. І ми кожен-кожен день будемо ходити туди купатися. А неподалік буде ферма, і на ній буде багато-багато тварин: корів, кіз, курей… ні, для курей буде окрема ферма, і наша Коко там матиме багато курчаток, таких гарних, як і вона. А я їх лікуватиму… Мамо, а тепер твоя черга, про що мрієш ти?

— Щоб закінчилася війна. Ми повернулися додому, живі й здорові. На нашій плиті зваримо смачний суп. А далі — хай справдяться ваші красиві мрії, і я буду найщасливішою у світі мамою одного вченого-винахідника й хорошої дівчинки-ветеринара.

Через кілька днів Естер поговорила зі Степаном, і чоловік поприносив усі книги, які були в хаті, і при слабкому світлі з люфту Давид почав жадібно читати; його гострий розум зголоднів за книжковою поживою, та й він тепер дістав мету життя: як зреалізувати задумані мрії. Марії доводилось улітку дуже багато працювати, і вона розривалася між Богданчиком і городами.

— Знаєш, Степане, що я подумала: а може, мені би Міра могла трохи допомагати з малим? Дивися, вона ж до нас добре-таки подібна. А щось до чогось — скажемо, що то наша далека родичка з якогось села…

Степан погодився. Радості Міри не було меж: хоча їй не можна було виходити з хати, але то ж не хата… То справжнісінький палац! А Богдан — жива лялька, і так мило посміхається. Навколо світло, зелень, щебетання птахів. Яке ж то велике щастя бачити й чути все!

— Тітко Маріє, ви собі не уявляєте, яка то для мене краса — бачити оті квіточки та метеликів, і сонце… Воно таке-е гарне!

— Так, Мар’янко, люди зазвичай починають щось цінувати, лише його втративши; узимку згубиш простого ґудзика, про якого ніколи й не думав, і вже холодно-холодно, і тільки про нього в голові думка б’ється надокучливою мухою, а що казати про щось більше. За все-все, що маємо, потрібно дякувати Богу й цінувати все навколо… Але що вдієш — людина як та прив’язана коза: завжди пнеться до нібито кращої паші, аж ледве мотузку на собі не зашморгне. А прив’яжеш її туди, куди п’ялася з останніх сил, — далі рветься, знов не те, знов не догодили…