Gala - Чорний Простір

― Зовнішній виклик. До вас відвідувач.

Наливаючи каву та дістаючи вареники, Данило пробурмотів:

― Кого ще там чорти приперли…

Штінт, який вже давно навчився розпізнавати значення подібних реплік, відповів:

― Чоловік, середніх літ. Даю проекцію із зовнішньої камери.

Над мискою вареників, що вже спокусливо парували на столі, з’явилася проекція – невисокий на зріст темношкірий чоловічок у засмальцьованому комбезі, типовий Прісьчин колега-технік. Навіть універсальний ключ на поясі висить праворуч, там, де всі тутешні бластери носять. Втім, в умілих руках уніключ небезпечніший за бластер…

― Чого треба? – не дуже ввічливо поцікавився у відвідувача навігатор, вичавлюючи на вареники повний пакунок сметани. Відвідувач, занепокоєно оглядаючись, сказав прямо в динамік:

― Справа є. Лист у мене є.

― Який ще там лист? До кого?

― До Олекси Довбиша, ― ще тихіше й обережніше промовив чолов’яга. В Данила випала виделка і ляпнулася в миску, оббризкавши йому куртку сметаною. Він кинувся до шлюзу, не забувши, однак, прихопити бластера. Відчинив і затяг чоловіка в шлюз.

― Ну?!

― Тихіше, хлопче, ― чоловічок схопився за ключа. ― Віддам лише цьому… Довбишу, так.

― Довбиш – мій корабельний лікар. А я – власник цього корабля, ― Данило тицьнув пальцем у нашивку.

― А мені що з того, ― здвигнув плечима гість. ― Мені сплачено, щоб листа віддав цьому Олексі, та й край. Я людина чесна, що сказав – те й зробив. Коротше, віддам лише йому і більш нікому.

Данило схопився за підборіддя. Кинув оком на табло часу… Роза з Олексою пішли всього як дві години тому. Навряд чи повернуться скоро.

― А від кого хоч лист?

Чоловік примружив одне око:

―Ай, от усе тобі розкажи. Сказав – особисто в руки Довбишу. Та й край.

Данило зітхнув, поманив гостя за шлюзову мембрану:

― Ходімо, поговоримо.

На камбузі Данило сунув свої вареники в розігрів, видобув з холодильника кільце ковбаси та пляшку.

― Тебе як звати?

― Шарифом, ― із готовністю відгукнувся чоловічок, жадібно слідкуючи за тим, як Данило розливає по чаркам темну рідину.

― Данило. Ну що, раз ти не хочеш віддавати листа мені, то доведеться тобі чекати на Олексу. А коли він з’явиться – невідомо. Людина, розумієш, пити-гуляти пішла…

Шариф розкарячився на стільці, потягнув носом запах алкоголю. Данило поставив перед ним чарку:

― За знайомство.

Той підняв чарку:

― За знайомство! Ай, хороший… от усе тут дістати можна. А питва нормального – зась, шалені бабоси деруть… а що це взагалі таке? Якось так від нього хороше стало, бадьоренько.

Данило плеснув йому ще. Самогон з хлорели, настояний на шахтному грибі, справді міг бути тут, на Кафі, рідкістю. Хоча б просто тому, що пірати працювати не любили і ніяких шахт тут не було.

― Самогон шахтарський. П’ять ступенів очищення, не що-небудь. На шахтному грибі, з того й бадьорить, тому як гриб – добрячий стимулятор, а спирт ще й посилює його дію.

― Ай, хороше питво, корисне, ― Шариф заїв шматом ковбаси і знову приклався до чарки. ― Не розумію, чому дехто до самогону так зневажливо ставиться… та він всяко кращий, ніж палена горілка, яку в тутешніх крамницях продають.

― Так це ж Кафа. Невже тут нема контрабандного бухла?

― Ай, та є. Але тільки те, що добре, й коштує добряче…

Данило посміхнувся та налив ще.

― От подумай, Шарифе, ну воно тобі треба – сидіти тут і чекати невідомо скільки? Я ж тобі сказав – я капітан цього корабля. Начальник Довбиша. Я йому зарплатню плачу, а ти думаєш, що я йому якогось листа не передам?

З такого боку Шариф на справу ще не дивився. Сьорбнув самогону, задумався…

― Ай, правда. Гаразд, в натурі, мені тут сидіти нема чого, справ завались. Коротше, бери листа, але тільки не задурно.

― Так тобі ж за нього заплатили?

― Заплатили за те, щоби Довбишеві в руки передати. А не тобі, ― Шариф самовільно налив собі ще самогону та відкраяв уніключом добрячий шмат ковбаси.

― Он як. Добре. Отже, так. Я тобі пляшку всю віддаю, плачу три галакти… а ти мені розповідаєш, хто тобі листа передав.

― Ай, який ти… ну гаразд. Три галакти на дорозі не валяються. Тільки все одне розповідати нема чого. Позавчора длубався я в розподщиті в доках, в тупику біля товкучки. Чую – гала-бала, тупіт та матюки, на товкучці верещать як скажені. Ну, там завжди галасують, але щоб так – нечасто. Ай, думаю, хтось когось надурити спробував, зараз шмаляти почнуть. А воно мені треба? І так он мало не щодня щось лагодити доводиться, а Курвин Син за ремонти платить мало, доводиться з народу трусити додатково, а чи багато в доках натрусиш? Самісінька рвана голота та синя п’янота. От я рубильник і повернув, світло їм вимкнув та гравітку 5. Галасу побільшало, але якось, знаєш, веселіше стало, вже не до стрілянини, крам би впильнувати.