Gala - Чорний Простір

― По те й прийшов. Я знаю, в тебе завжди є.

Пріська кивнула, відкрила маленький лючок у долівці, витягла звідти пляшку точнісінько такого ж самогону, який Данило подарував Шарифові за інформацію. З одної зі своїх численних кишень вийняла гранчак й налила «по кільце». Простягла Данилові. Він вижлуктив його в два ковтки, не відчуваючи смаку. Пекуча хвиля пролилася по горлу в шлунок, відскочила від його донця і з усієї сили довбанула в голову. Данило аж сів на підлогу. Пріська сіла навпроти:

― Що, кепе, вдарило? Нічо, щас відпустить. О, відпустило.

Данило встав, покліпав повіками, фокусуючи зір, непевно ступив у шлюз:

― Дякую, Прісцилло.

― Та нема за що, кепе. Ну, коротше, можемо вирушати, все шарашить будь здоров. І теє… ― вона скрутила дулю і потикала нею кудись собі за спину характерним жестом космотехників, забобоннішими за яких були лише пілоти. Данило кивнув, рішуче переступив шлюз.

Самогон надихнув настільки, що Данило в рубку не увійшов, а влетів, застрибнув у навігаторський ложемент, підняв його і скомандував:

― Ключ на старт, Розо! Летимо!

Пілот перегнулася зі свого крісла, підняла його в робочий стан і потягла носом:

― Ого, та ти ж п’яний. Коли встиг, а головне – чим?

― Несуттєво, Розо. Стартуй. А я займуся своєю справою! – і він легким рухом пальців лівої руки відкинув кришку на підлокітнику свого крісла. Роза лише бровою здвигнула – ця кришечка накривала кнопку запуску комплексу навігаційного пошуку, і взагалі-то її було не так просто відкрити. А Данило між тим втопив цю червону кнопку, і його крісло відкинулося на спину. На голову навігатора опустився нейрошолом, гнучкі тяжі зафіксували тіло в ложементі, в праве плече увіткнулися голки, наповнюючи кров пекельним «коктейлем Харона». Цей набір препаратів уводив людину в стан «робочого сну», а насправді – в контрольовану кому, гальмував деякі зони кори мозку, відключав зір, слух та мову, навзамін загострюючи, оптимізуючи роботу інших ділянок кори. Робити це щоразу було як уперше – страшно і моторошно.

Навігатор уже не відчув стартового прискорення. Тільки фазу переходу в верхній гіпер, тому що цієї миті до нього повернувся зір. Але бачив він уже не звичний світ, а його виворіт, підґрунтя.

Тільки навігатори з природним даром знають, як виглядає всесвіт у гіпері. Лише вони бачать усю красу і весь жах глибин простору. Інші – ті, хто водить кораблі по маякам і прокладає дорогу, орієнтуючись по зірках – не знають цього. Вони також отримують «коктейль Харона» і занурюються в глибини, але порівняно зі справжніми навігаторами в гіпері вони – напівсліпі та голі пташенята. Пташенята орла, яким ніколи не стати дорослим птахом.

18.

Данило вже бачив раніше, як виглядає в гіпері Чорний Простір. Здалеку. Видовище було моторошне. Напевно, таким і має бути первинний Хаос. Можливо, саме так виглядав світ у перші дні після сотворіння. Можливо, Чорний Простір та подібні йому аномалії й були реліктами тих часів – цього не знав ніхто. Мало хто з навігаторів ризикував потикатися в цю область, навіть природні намагалися проходити його за лінією маяків, розставлених їхніми відчайдушними попередниками в зонах нормального простору. Однак за маяками йти було не можна. Навіть якщо примудритися потрапити з однієї дискретної зони в іншу так, щоб корабель залишився непоміченим для інших в тій області, ніхто не міг гарантувати, що на тих кораблях не буде хоча б одного навігатора в «робочому сні». Сховатися повністю від іншого навігатора в межах однієї дискретної зони неможливо. І що парадоксально – природному складніше ховатися від звичайних, «навчених», ніж від таких, як він. Тому що напівсліпі та голі пташенята відчували «дорослих орлів» неймовірно яскраво. Це було єдине по-справжньому сильне відчуття, доступне «навченим» у вивороті світу. Данило не хотів ризикувати. Він за родом діяльності знав, що за інструкцією у патрулі біля маяку повинен бути хоча б один навігатор в «робочому сні». Тому він одразу виключив можливість задіяти відомі дискретні зони Чорного Простору. А це означало, що треба йти просто в те страшне невідомо що, в ту вируючу пітьму, яку прорізають сполохи червоного та білого вогню. Так навігатор бачив у гіпері Чорний Простір. Треба йти, треба пірнути в ту моторошну глибину, віддатися на розсуд долі.

І Данило пірнув.

Не мало значення те, що «Мавка» йшла зараз у верхньому гіпері, що до Чорного Простору було ще далеко. У вивороті світу все інакше, він взагалі не вимірюється одиницями звичного простору-часу.