Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Звісно!

– Саме так робила гетьманська адміністрація.

Тетяна стушувалася. Вона повільно підвелася з-за столу і підійшла до вішалки. Повісила бекешу.

– До чого тут гетьманська адміністрація? – спитала вона. – Йдеться про здоровий глузд. Аби відбитися від ворога, потрібно армії. Аби армія воювала гарно – її треба гарно забезпечити. Для чіткого забезпечення війська потрібно дієвої місцевої влади, а не балакунів з комітетів бідніших. Що тут не так?

– Не так те, що саме за твоїми словами формував місцеві адміністрації вже згаданий гетьман Скоропадський, – відповів Артем.

Тетяна спалахнула:

– Ти з мене що, познущатися заходився? Про що ми говоримо? Про ідеологічні засади чи про життєздатність країни? Навіщо напередодні війни розхитувати владу на місцях?

– А ти не в курсі? В ім’я панування народної демократії.

– Кому знадобиться демократія, якщо ворог знищить країну? – Тетяна зарум’янилася від обурення.

– От і я кажу. До убезпечення безпеки держави – ніякої демократії. Ніяких соціалістичних забаганок! – Артем казав урочисто, немов промовляв з трибуни. – Повернути право приватної власності! Дати можливість розвиватися буржуазії. Розбудувати фінанси. Сформувати та впорядкувати військо. Треба буде – навіть не прискорювати впровадження української мови, аби фахівців залучити. І лише потім… Все правильно?

Вона задоволено кивнула. Він посміхнувся:

– А хіба гетьман Скоропадський діяв не так?

Тетяна сіла на стілець. Вона була розгублена і пригнічена. Дуже довго мовчала. Артем розумів – болісно було відчувати, наскільки ти помилявся, але ще гірше на власні очі бачити жахливі наслідки такої помилки. Вона поклала лікті на стіл і сховала у долонях обличчя.

– Боже, якою ж я була дурепою!

– Не лести собі, – буркнув Артем глузливо. – Дурепою вона була! Авжеж! Пару разів висловила невдоволення гетьманом та переворот у Харкові вона вітала – і все. А я? Я пішов на службу до цих потвор. Я брав участь у протигетьманському повстанні. Я роззброював службовців Скоропадського.

Вона здивовано поглянула на нього, а він глумливо підсумував:

– Якщо ти дурепа, тоді хто я?

На диво – це грубий жарт її оживив. Вона посміхнулася. Присіла біля нього, взяла руку, приклала собі до щоки.

– Що ж нам тепер робити? – спитала вона.

– Варіант перший. Проти більшовиків разом з Денікіним. Вибач за подробицю – за «єдіную-нєдєлімую», – Артем намагався говорити жартівливо, хоча й сам розумів, що жартів у його словах не було й на гріш. – Варіант другий – проти денікінців та більшовиків – за вільну Україну. Вибач за подробицю – під керівництвом саме тих типів, які здали Київ, заарештували командувача і поставили над нами Волоха. Третій варіант – осісти у селі і помалу гайдамачити на дорогах та залізницях й ще – давати жару і червоним, і денікінцям водночас. Вибач за подробицю – триватиме це, допоки останній переможець не розчавить цю вольницю силами поліції та штатних військових частин.

Артем посунувся і зазирнув їй в очі.

– Мені бридко і огидно служити цим недолугим демократам, але я обираю саме другий варіант. А ти?

Вона посміхнулася, повернулася та згорнулася в нього на грудях.

– А я – з тобою, – у її голосі з’явилися нотки надії. – Якось воно буде. Кажуть, тривають переговори з Антантою. Прийдуть французи…

– Не сподівайся, – заперечив він. – Французи до нас не прийдуть.

Вона підняла голову та глянула на нього стурбовано:

– Це ти так думаєш чи…

– Не думаю. Знаю, – Артем відчув, що не може більше від неї цього приховувати. Та й від кого було вже критися? – Ти пам’ятаєш, у потязі, коли ми познайомилися… Я їхав до Києва із завданням.

Він розповів їй усе. Про спробу Болбочана налагодити контакт з гетьманом. Про розчарування від зустрічі з гетьманськими чиновниками та хліборобами-демократами. Про розмову з полковником Терещенком та генералом Рогозою. Про те, куди ходив з її вікна та чому до неї ломилася «свідомка».

– Так і сказав? – Тетяна була вражена розповіддю.

– Слово у слово. «Українська Держава повалилася в ту мить, коли козаки зрадили свого гетьмана».

Вона завмерла на його плечі. Замислилася.

– Як все це складно! Як все заплутано! Не хочу більше про це думати.

– Усвідомила? Так складно, що самій страшно?

– Страшно, Артеме. Страшно відчувати себе безсилою. Але що я можу зробити? Мені від служби й так голова обертом, а зараз я біля тебе. І мені гарно.