Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

– Ну, то й йолопи, якщо не вірять. Аби не сказати, що боягузи… – буркнув чорношличник і скривився, мов від гнилої риби. – Архипичу, про що ми говоримо? Війна іде! Не за Петлюру – за державу воювати треба. Питання руба: або ми – або нас. – Дяченко замовк. Насупився. – Ти пам’ятаєш той гармидер, що панував у війську в 17-му? Я знав, що таке може повторитися. Ще коли присягу складав – знав. Воно й сталося. З одного боку, свої батьки-командири – далеко не Хмельницькі. З іншого боку – більшовики зі своєю брехнею та солодкими обіцянками, – чорношличник стукав пальцем по столу у такт розмові. – Але хай там як! Воювати чи не воювати – такого питання для мене не існує. Допоки моя країна воює і поки армія б’ється – я служу і командую, і алюр три хрести! Бо якщо не ми – то хто?

Дяченко різко відкинувся на стіну. Завмер та замовк. Оглянув присутніх та про щось замислився. Артем пересів ближче до пічки, аби зігріти промоклі від довгого ходіння лісами ноги. Скажено хотілося спати.

Думки обірвав різкий голос Дяченка:

– Але хай йому грець! Зі мною усе зрозуміло. З Горачем – теж. Ми із ним старшини і свій вибір зробили давно та свідомо. Ти, Архипичу, теж звідусіль збагненний. А от що ця галушка тут робить? – чорношличник кивнув у бік усміхненого Яська. – От його що тримає? Свідомість? Агітація? Так він і читає – як через пень колоду тягне! То скажіть мені, через який-такий поклик крові він лишається у строю? А, пане джуро?! От чого ви з війська не тікаєте?

– Навіщо? – здивувався молодий козак. – Мені й тут гарно. Хлопці – веселі. Командири – справедливі. Чого ще треба?

Дяченко посміхнувся:

– Ти що, не чув, про що розумні люди говорять? Валиться все! Гармидер сильнішає, бо нами лантух командує!

– І що з того? – абсолютно щиро поцікавився Ясько. – Що ж мені, кожен раз як усе валиться, додому тікати? Що ж то за армія така тоді буде?

Дяченко давав повні груди повітря, аби навести якісь нові вагомі аргументи, але осікся. Наївна простота джури обеззброювала. Запитав Архипич:

– Ясько, ти що – геть не боїшся?

– Кого? Більшовиків? – молодий джура голосно розсміявся. – Та я не маю де зарубки на прикладі ставити по забитих червінцях!

Архіпич гмукнув.

– Сам усіх переможеш?

– Усіх – не переможу, – спокійно та діловито відповів Ясько. – А скільки зможу – стільки здолаю. І взагалі, не розумію я цієї суперечки. Чого боятися? Нащо тікати? Хіба нас вже перемогли? Тікають – переможені!

Три пари очей вчепилися в козака. Архипич задоволено покручував вуса, а Дяченко здивовано посміхався та качав головою. За скринею заспівав цвіркун. В грубі весело затріщали просмолені ялинкові колоди.

Артем вражено дивився на свого джуру і відчував, як слова його падали на серце, мов дорогоцінна волога на випалену посухою землю. Просто і доступно молодий козак виклав те, про що думали, але не змогли сказати собі три пропечених ветерани. Звісно! Тікати треба від смерті – але ж вони ще живі. Складати зброю треба наприкінці війни – але ж війні ще кінця-краю не видно. Опускати руки варто, коли все буде програне. А чи буде?

Ясько трохи засмутився від уваги, знизав плечима і промовив:

– От мене хіба перемогли? Ні. Я переможений лише тоді, коли лежу без рухів, а наді мною стоїть ворог з рушницею. А нині я здоровий, на ногах і ладен битися.

Зробити вибір! Як же це було складно.

З одного боку – приниження, кривда і категоричне небажання воювати за тих, хто свідомо нищив військо і підігрував ворогам своїми безумними вчинками. З іншого – почуття обов’язку і те саме дяченківське «якщо не ми – то хто?»

Артем прямував до хати, щойно найнятої ним для двох. Після зміни командування приховувати їхні стосунки з Тетяною ставало не тільки важко, а й небезпечно. Вони вирішили з’їхатися на одне помешкання. Зрештою, це позбавляло багатьох проблем.

Артем гнав від себе тугу, але знову й знову повертався до двох розмов, що сталися у нього протягом одної днини. «Вони знову взялися за своє і знову приведуть нас до поразки», – казав йому дядько Охрім. «Якщо не ми – то хто?» – запитував у відповідь значковий Дяченко. А на якому боці був Артем?

Думками він погоджувався з Дяченком. Але. Перед очима постало округле обличчя хорунжого Чаленка. Він написав його матері і, певно, та уже тинялася селами Харківщини, розшукуючи могилу сина. Артем згадав двох козаків, убитих на бруку Харкова, коли рятували Тетяну. Обличчя загиблих в пам’яті пролітали, мов кадри у кіно.