Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Випили. Артем пригощався салом і помідором, коли Дяченко несподівано зареготав:

– А ти новину чув? Нам наказали перейменуватися. Ми раніше як звалися? Кінний дивізіон імені отамана Болбочана. А тепер наказано нам називатися Республіканським кінним полком. Хлопці вирішили й постановили, що піде до дідька Директорія з такою назвою. Існує Республіканська дивізія. Є Республіканський полк. Досить з нас республіканців. А назву ми собі уже придумали.

– Яку?

– Полк чорних запорожців. Як тобі?

– Звучить, – погодився Ясько. – Зараз взагалі багато чого перейменовують.

– Еге ж, – кивнув Архипич. – Назад доведеться звикати. Отамана булави знову наказано називати начальником штабу, а осавула – ад’ютантом.

– Мені більше за все про кашкети стрілецькі сподобалося, – мовив Ясько. – Ви чули, що їх уже заборонено називати гетьманками?

– А як же їх тепер називати?

– Петлюрівками.

Зареготали всі настільки гучно, що до кімнати заглянув здивований вартовий. Потім в кімнаті повисла тиша. Архипич відкинувся на вкриту буркою спинку стільця і затягнув свою улюблену:

За рікой Ляохе запалали вогні…

Пісню підхопили і заспівали до кінця. Трохи поліпшився настрій. Тишу порушувало тільки шкрябання ножа, яким різали сало. Стемніло за вікном. Архипич запалив гасову лампу.

– Як там Римський-Корсаков? – спитав Артем.

Дяченко насупився:

– Погано.

– Йому гірше стало? – Артем захвилювався. – Чи Волох його таки допік?

Після призначення командиром корпусу колишній ватажок гайдамаків не пробачив запорожцям хвилин жаху, пережитих під час арешту отамана Болбочана. Він наказав покарати винних. Але кого? Артема? Невеликий птах. Командира мазепинців? Син селянина з Чернігівщини не підходив на роль ватажка чорносотенського заколоту. Дяченка заарештовувати Волох просто не ризикнув. Біди посипалися на командира чорношличників сотника Римського-Корсакова.

– Що ж ти зробиш? Сотник наш – дворянин стовбовий та лейб-гвардії улан колишній. Для ватажка білогвардійського бунту – саме те, – казав Дяченко. – Ми його на хуторі заховали – вже одужує. Але подобається він мені усе менше й менше. – Чорношличник осушив чарку і гірко крякнув. – Розумієш, після арешту командувача Римський-Корсаков задихав тим самим духом, що й Охрім. Мов підмінили людину! Тільки й чуємо від нього зараз – без Болбочана тут робити нічого, українську справу програно, соціалістам служити огидно. Не розумію я цього.

Артем запитливо поглянув на чорношличника. Дяченко розтлумачив:

– А чого ви хочете? Ну, я погоджуюся – керманичі у нас негідні. Так, згоден. Арешт командувача – то скажена помилка, і Директорія ще лікті гризтиме за те, що зробила. Але що з того? Хіба арешт присягу відміняє? Може, тепер нам скласти зброю та розійтися всім услід за Охрімом? А Україну хто боронитиме?

Питання повисло в тиші. Тільки Архипич саркастично посміхнувся та зацікавлено поглянув на старшину-чорношличника:

– Воно тобі треба? Кортить боронити таку державу з такими керманичами?

Дяченко завмер. Поставив чарку і повільно повернувся до бунчужного-розвідника. Слабинку мов вітром здуло – з розлюченого погляду гостя Артем збагнув, що зараз доведеться рознімати бійку.

– Ти що верзеш, підстаршино? – Дяченко казав так тихо, як кажуть перед гучним криком. – Кортить побігти за Охрімом услід?

Весь його шал розбився об спокійний до нудоти голос Архипича:

– Якби кортіло – побіг би. І ти, голубе, мене б не втримав, не перехопив би. Пойняв?

Дяченко стушувався.

– Тоді якого?..

– А цікаво мені, – відповів сивий бунчужний. – Я от знаю, чому я нікуди не тікаю – бо відтікався уже. Смерті я не боюся – вельми часто її бачив. То якщо помирати, то краще у шапці зі шликом, а не у золотих погонах. Я так хочу, – Архипич кинув на стіл ніж, і той збив ближчу до нього чарку. – Але то – я. А от чого ви, молоді та гарні, на рожен лізете, цього я хоч убий – не утну. Тому перш ніж з вами, такими загадковими, у розвідку іти, я хочу дізнатися – що у вас на думці?

Дяченко посміхнувся так, наче й не злився хвилину тому:

– А що тут дивного? Я – служу. Я – старшина, – відповів він та налив собі ще півчарки жагучої рідини. Перекинув. Крякнув. – Архипичу, скажи мені, з тобою вперше таке, що водночас і противник душить, і у своїх лавах безлад, і командири – йолопи? І часто ти бігав, коли таке ставалося?

Архипич гірко посміхнувся:

– Не бігав. Але й Охрім тоді не бігав. І Римський-Корсаков не нив, що справу програно. Бояться чогось хлопці. Не вірять у перемогу.