Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Навіщо? Скільки треба ще?

Раніше він мав на це відповідь. Він вірив своєму командувачу. Він знав, що вони переможуть і жодної хвилини не сумнівався в правильності своїх дій. А тепер? Як посилати хлопців на смерть? В ім’я чого?

Всі ці міркування уривало просте дяченківське – «якщо не ми – то хто?» А вслід за ним спливало Яськове щире: «Хіба нас вже перемогли?»

Соціалісти гарно скористалися їхнім почуттям обов’язку і зловили тим у пастку. Ані Артем, ані абсолютна більшість знайомих йому старшин не співчували Директорії, не розуміли її вчинків і зневажали командувачів, призначених нею. Але – служили їй. Поплічники Петлюри захопили вищу владу, і тепер служити Україні для запорожців означало служити ще й Петлюрі також. А значить – вони мусили й надалі піднімати козаків у бій, а свої почуття мали відправляти… в кецуноану, як казав Архипич. З багатьох причин. І серед них – «я переможений, коли лежу без рухів, а наді мною стоїть ворог з рушницею». Не інакше.

Назустріч йому колоною по два марширували козаки-запорожці. Артем відійшов убік і піднявся на пагорбок. Звідти він гарно їх бачив. Козаки були замурзані, подерті, давно не миті. Неголені, задумливі і похмурі обличчя. Але ремені сиділи, мов влиті. Козаки злагоджено та спрацьовано марширували, чеканили крок. У пам’яті старшини спливло інше місце та інший парад. Давно. В іншій країні. Тепер здавалося вже – в іншому сторіччі. Вулиці Харкова. Посмішки міщан. Музика і рівні ряди запорожців…

Клубок підкотив під горло. Від безсилля кортіло завити. Йому схотілося упасти перед цими хлопцями на коліна і просити вибачення за все – за протигетьманський бунт, за Директорію, за те, що мусив посилати їх на кулі. Йому було гірко дивитися на них і усвідомлювати – отой, отой і отой загинуть через те, що до влади дорвалися дилетанти, накази яких він мусить виконувати. Хотілося благати… Та тільки що було цим хлопцям від його каяття?

У кращому разі – пошлють. У гіршому – здивовано поглянуть і спитають, як Ясько: «Хіба нас вже перемогли?»

Рука чітко вгору. Пальцями торкнувся скроні. Завмер по стійці «струнко» сам. Так само, як у давні часи, він – старшина та командир, складав шану воякам, які з готовністю йшли на смерть за свою батьківщину. А ті із подивом дивилися на невідомого старшину, який край дороги віддавав їм честь. Козаки салютували зброєю. Підстаршини козиряли. Колона промарширувала повз нього і зникла за хатами. У темряві.

*

Тетяна мусила прийти щохвилини. Артем з вулиці приніс дрова, кинув шапку на стіл та сів розпалювати грубу. Запалив гасову лампу. Скрипнули двері. Дівчина стрімко увійшла до кімнати і прямо в бекеші та башлику всілася за стіл. Кинула наган. Занурила обличчя у долоні.

– Щойно передали, – її голос тремтів, вона явно плакала дорогою. – Наші здали Київ. Більшовикам. Без бою.

Артем промовчав. Його дивувало хіба те, що сталося це лише зараз.

– Ти уявляєш? – вражено запитала знову його Тетяна. – Без бою! Сірожупанники, синьожупанники, Січові стрільці, повстанські отамани, і – без бою. І після цього вони цькують нашого командувача за здачу Харкова та Полтави?

– Не переймайся, – спробував заспокоїти її Артем. – Владнається усе згодом.

Вона поглянула так, що стало очевидно – заспокоювати її краще було не треба. Старшина слухав мовчки.

– Знаєш, чим я займалася сьогодні? – вона намагалася посміхатися, хоча в очах у неї стояло згарище. – Я допомагала наливайківцям обміняти у селян трофейне сукно на капусту та картоплю. Моя робота втрачає всілякий сенс. Від дня арешту командувача ми не отримали з булави ані копійки. Чим і кого я здатна забезпечити у таких умовах?

– Можу тебе обрадувати – те саме зараз у всіх полках. На корпусну касу Волох наклав лапу, мовляв – самі викручуйтеся.

Тетяна скривилася, мов від зубного болю.

– Хто і де тільки знайшов оте опудало?

Артем посміхнувся:

– Оте опудало, як висловилися ви, панно військовий урядовець, – герой боїв за Арсенал і особистий соратник самого Головного отамана. Хіба цього мало?

– Та ким би він не був! – скрикнула Тетяна. – Я в захваті від його попередніх заслуг, але командувати корпусом він негідний. Нащо мені його революційна ідейність? Мені потрібно фахівця!

Артем відкинувся на оббиту килимом стіну, сів напівлежачи і поглянув на Тетяну, мов хлопчик, який щойно зловив мамцю на брехні.

– Що я чую? Таню! Ти пропонуєш брати до війська старшин за фаховим рівнем та нехтувати їхньою відданістю українській революції?