Максим Кидрук - Де немає Бога

Аннин погляд судомно смикнувся: це вже було занадто. Влад свердлував очима келих. Очі були порожніми, немовби п’ятнадцять тижнів на війні спалили вщент запас його емоцій. Він хотів зреагувати, відчував, що мусить обізватися, проте звично німував. Йому здавалося, наче слова, які цикадами дзижчать у голові, щойно вилетівши з рота, стиснуться до банального набору звуків, сутність яких ще можна буде вловити, але значення ці звуки вже не матимуть ніякого. Неначе у древній молитві мертвою мовою, адресованій богам, яким уже давно ніхто не поклоняється.

Мовчанка скувала їх густим чорним желе.

Спливла хвилина. Артем раптом гостро пожалкував про те, що наговорив, і поклав руку на батькове плече.

— Пробач, па, я… ну, я не хотів. Серйозно.

Той жест, а ще дужче — затушована нещирість фрази, вмить довели Влада до сказу. Зовні чоловік не змінився, проте нутрощі неначе обілляли гасом і підпалили. Він повернув голову до Анни, розпачливо шукаючи її погляд. Дружина тупилася у складені на столі руки, одначе вмить щось відчула, звела голову й торкнулася рукою загрубілої чоловікової долоні.

Влад заплющив очі, здивувався, збагнувши, що тепло дружини більше не зігріває його, та струсив синову руку з плеча. Потому допив віскі, поставив келих на стіл із таким стуком, що Анна й Артем підстрибнули, мовчки підвівся та вийшов з-за столу. На виході з кухні він зачепив ногою пуфик, що причаївся за дверима. Гнівно рохнувши, чоловік ударив пуф удруге, через що той відлетів до протилежної стіни коридору. Влад пройшов до спальні, причинив за собою двері та повалився на ліжко.

Хвилин десять він лежав, заплющивши очі, проте заснути не міг. Сумка стояла поряд, і чоловік, потягнувшись, дістав звідти мобільний телефон. Машинально протерши долонею подряпаний екран, Влад зайшов до галереї та відкрив один із небагатьох, зроблених за час перебування на лінії розмежування знімків. Їхній взвод щойно привезли до Авдіївської промзони, і вони сфотографувалися на тлі двох армійських КРАЗів. Влад наблизив знімок і став роздивлятися знайомі обличчя. З тих, хто стояв обабіч нього, двох уже не було серед живих: двадцятидворічного Гната Калитко на прізвисько Кріт ще в лютому після тижневого запою забрали до лікарні в Запоріжжі, де він за день помер від панкреонекрозу, а Слава Ситник, якого всі називали Лускунчиком, загинув менше ніж місяць тому. Лускунчику було трохи за сорок, родом із Ясинуватої, жив у Донецьку, про те, чим займався до війни та чому пішов на фронт, ніхто не знав. Власне, через похмуру мовчазність вони з Владом і зблизилися.

Чоловік іще більше наблизив фотографію і спробував за виразом обличчя здогадатися, про що думав Лускунчик, коли їх фотографували. Риси дробилися на пікселі, тож зрозуміти що-небудь було важко. Влад пригадав, як за день до злощасного обстрілу із цього самого телефона показував Лускунчикові фотографії сина. У Ситника дітей не було (чи не єдине, про що Владу відомо достеменно), тож він прогорнув знімки із ввічливим терпінням бездітного чоловіка й мовчки віддав телефон. Влад сказав йому — збрехав, як і решті, — що Артем на заробітках у Польщі.

А наступної ночі до посадки поблизу їхніх позицій по-тихому заїхали дві батареї самохідних установок із 14-ї окремої механізованої бригади. Чверть години лупили по заздалегідь визначеній цілі на південний схід від Крутої Балки, а тоді забралися. Уранці лейтенант говорив, що арта розбомбила «Красуху» [54] «Красуха» — російська система радіоелектронної боротьби, призначена для встановлення радіоперешкод і протидії бортовим радарам бойової авіації. і що тих «Красух» усього десять на всю російську армію. У цьому місці тканина пам’яті стоншувалася. Влад невиразно пригадував, як по обіді з’явилися чутки, що пушкарі з 14-ї рознесли на друзки не лише «Красуху», що вчорашньої ночі неподалік залізничної станції Ясинувата снаряди — випадково чи навмисно — влучили у вантажівку з бойовиками, яка рухалася чи то до Ясинуватської розв’язки, чи то до позицій за Крутою Балкою, і загинуло щонайменше двадцятеро людей. Обстріл у відповідь почався щойно стемніло. Спершу зачахкали міномети з боку Яковлівки, Мінерального та Спартака, потім долучилася артилерія на всій лінії довкола Авдіївки: упродовж трьох годин бойовики нещадно довбли фільтрувальну станцію, шахту «Бутівка», частину протиповітряної оборони, що колись обслуговувала Донецький аеропорт. Після півночі до арти приєдналися «Гради». Обстріли, то затихаючи, то посилюючись, тривали до третьої ранку, а десь між першою ночі й тим моментом, коли гуркотіння вибухів остаточно припинилося, Слава Ситник вибрався із бліндажа й почвалав через промзону в бік Донецької фільтрувальної станції. Зранку Влад і двоє його товаришів по службі знайшли Лускунчика в полі неподалік дороги на Кам’янку. Як вони його шукали, Влад не пам’ятав. Більш-менш чіткі спогади про той день починалися від тієї миті, як тіло Ситника притягли до промзони. Оглушений і виснажений безсонною ніччю, Влад тупився в нашпиговану свинцем замерзлу плоть, повільно прокручуючи в голові ідіотську думку, що в Лускунчикові тепер стільки металу, що його доцільніше віддати на металобрухт, аніж везти на кладовище.