Максим Кидрук - Де немає Бога

До багатоповерхівки на Княгині Ольги Влад Янголь дістався о сьомій двадцять.

Анна відчинила двері після першого дзвінка. Чоловік переступив поріг, скинув наплічник і несміливо, наче боявся, що його погляд із незвички може обпекти, зиркнув на дружину. Обличчя Анни спершу видалося незнайомим, але за мить ніби потрапило у фокус, і Влад іще дужче знітився, вихоплюючи очима зморшки та посивілі пасма, яких раніше не було.

— Привіт, — тихо мовив він.

Анна наблизилась до нього й обійняла. Притислася всім тілом і, гамуючи тремтіння, зітхнула. Чоловік не рухався, тримав руку з квітами за спиною, а другою несвідомо м’яв плаття над попереком дружини.

— Як ти тут? — запитав Влад.

Не випускаючи його з обіймів, Анна мотнула головою, мовляв, байдуже.

— Як ти? — її голос сухо шелестів від хвилювання.

— Та ніяк. — Влад смикнув плечима й обережно відсторонився. — Втомлений трохи.

Він говорив тихим, ласкавим голосом, немовби гладив пальцями її шкіру. Анна зіщулилася, відчувши, як мурашки поповзли із рук на шию.

— Ти так довго добирався, я вже почала хвилюватися.

— Я пішки. Не було маршрутки. — Влад раптом сконфужено насупився, неначе намагаючись згадати щось важливе, а тоді вивів руку з-за спини та вручив дружині букет: — Це тобі.

— Дякую. — Анна всміхнулася, однією рукою забрала квіти, іншою взяла чоловікову долоню. — Заходь, роздягайся. Артем уже приїхав. Я думала, він буде пізніше за тебе. — На мить її очі стали винуватими: — Він у ванній.

Чоловік кивнув.

— Я чую.

Крізь бубоніння телевізора долинав шум води й гугняве мугикання.

Артем вийшов з ванної за хвилину. На порозі кімнати, де його батько, стомлено відкинувшись на спинку дивана, тупився в стіну над телевізором, хлопець застиг. Влад, помітивши сина, підвівся і ступив крок назустріч. Упродовж кількох довжелезних секунд вони змірювали один одного поглядами. Присадкуватий сорокап’ятирічний чоловік із засмаглим до чорноти обличчям і тонкошиїй двадцятиоднорічний хлопець із гострим борлаком і широко посадженими очима. Артем дивився на батька й думав, що вони вперше не бачилися так довго. Він переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити. Обійняти? Але це якось трафаретно й по-шмаркатому. Артем знав, що батько терпіти не може надмірних виявів любові, називає їх «телячими ніжностями», лише зрідка дозволяючи матері себе обійняти. Але як тоді? Потиснути руку?.. Влад тим часом розглядав підсмикнуте синове підборіддя, що підкреслювало злегка випнуті верхні зуби, й думав, що той схожий на булькату рибу, яка підозріло витріщається на нього з мутної води. Зрештою він простягнув руку, й Артем мляво, ніби соромлячись, потиснув її.

За хвилину Анна покликала снідати, і чоловіки подалися до кухні.

Сонце підіймалося над сусідньою багатоповерхівкою. Перші, ще сонні промені прослизали крізь вікно, і кімнату затоплювали теплі барви. Кухня, як завжди, була чистою, але заваленою якимось мотлохом і купою геть не кухонних речей. За холодильником стояла коробка з квадрокоптером «Phantom 3», під батареєю — купа натівських нагрудників і жилетів, на табуретці біля плити — картонна коробка з тактичними поясами. Знадвору не долітало жодного звуку. У повітрі висів аромат свіжозірваних квітів, змішаний із запахом тушкованого м’яса. Посеред стола парувала миска картоплі.

Анна сіла за стіл першою. Промені м’яко лягали на її обличчя, перетворюючи золотаве волосся на розжарений німб і роблячи крихітні веснянки нібито рельєфними, схожими на тисячі розкиданих у морі островів. Влад присів наступним — на табурет праворуч дружини, а Артем умостився навпроти матері, спиною до вікна.

— Рада, що ви вдома, — сказала Анна. Їй хотілося, щоби час зупинився, щоб вони більше не розлучалися, щоб ні Артем, ні Влад нікуди не їхали, і залишилися з нею назавжди. — Їжте.

Чоловіки наповнили тарілки й узялися їсти. Анна накидала собі картоплі, та майже не торкнулася до неї. Переводила погляд із сина на чоловіка й назад. Зрештою зупинила його на Артемові.

— Розкажи, як у тебе.

— Нічого, — хлопець утер долонею рота і стенув плечима, — працюю.

— Працюєш, і все?

— Угу.

Вона стримала зітхання. Син тупився в неї порожнистим відчуженим поглядом, і причину цього Анна не могла зрозуміти. Зрештою так було завжди: вже багато років усі її спроби заповнити тишу за столом хоча б якоюсь розмовою зазнавали фіаско.

— Весь у батька, — дивлячись радше в синів лоб, аніж в очі, промовила вона.