Максим Кидрук - Де немає Бога

Попри пізню годину, незадовго до другої Влада підібрав шофер-далекобійник, що віз курятину до Німеччини. Через чотири з половиною години Влад зіскочив на узбіччя поблизу клеверної розв’язки на сході Рівного. Вантажівка рушила на об’їзну, а чоловік, закинувши армійський наплічник на спину, подався естакадою до міста. За кількасот метрів на захід від розв’язки розташовувався зоопарк, навпроти входу до якого була зупинка, і Влад підрахував, що о шостій тридцять там уже мають ходити маршрутки.

Чоловік крокував на захід і з насолодою вдихав прохолодне повітря. Крізь ніч пробивався сіруватий світанок. Обрамлений сивими хмарами місяць усе ще висів над горизонтом. Повітря здавалося масним від запаху мокрої землі, де-не-де вздовж дороги темніли калюжі — вночі, мабуть, добряче лило. Коли ліворуч від траси замаячів паркан зоопарку, хмари майже повністю розтанули.

Влад не помилився: на зупинці із розчиненими дверима стояла 53-тя маршрутка. Він заскочив досередини, спіймав у дзеркальці заднього огляду заспаний погляд водія, поставив наплічник на крісло та присів поруч.

Влад був у цивільному. Звістка про Артемів приїзд заскочила його зненацька, і він не мав часу, щоб випрати одяг. Його форма після п’ятнадцяти тижнів на «нулі» зрослася із брудом, і чоловік, посоромившись заходити в ній до літака, перевдягнувся в туалеті запорізького аеропорту в єдиний умовно чистий одяг: старі джинси, футболку та нейлонову вітрівку. Вітрівка лежала згорнутою в наплічнику з осені, і складки на тканині не розгладилися досі.

За мить до того, як водій заговорив, Влад щось немовби відчув і, звівши погляд, наштовхнувся на водянисті очі у дзеркальці заднього огляду.

— Платить будем, служивый? — Шофер чи то за наплічником, чи то за складками на вітрівці здогадався, що пасажир повертається із зони АТО.

Влад підібгав губи й узявся смикати пальцями нейлон. Навіть чверть століття тому, під час навчання на гідромеліоративному факультеті Інституту інженерів водного господарства в Рівному, його було важко назвати балакучим. Доцент, що вів у Янголя вищу математику, на першому ж практичному занятті, глумлячись із хлопця, вигадав одиницю вимірювання один янг — мінімальна кількість слів, які впродовж хвилини мусить вицідити студент, аби не схопити двійку, після чого оголосив, що Владова здатність перетворювати думки на закінчені речення за цією шкалою близька до позначки «нуль цілих хер десятих». З віком зносини з незнайомими людьми давалися чоловікові все важче. Коли Владу перевалило за сорок, він не раз із тупим подивом помічав, що фізично не здатен видушити із себе й півслова у відповідь на запитання від незнайомця. Колись Влад читав про рідкісну нервово-м’язову хворобу міотонію. Люди із вродженою міотонією не спроможні розслабляти м’язи: найменший різкий порух після відпочинку спричиняє тривалий спазм. Наприклад, рвучко схопившись за ручку дверей, вони не можуть розчепити пальці або ж, стрімко підвівшись, надовго ціпеніють у ступорі. Влад Янголь іноді думав, що страждає на особливий різновид міотонії, який впливає винятково на щелепні м’язи. Після трьох місяців на полігоні та майже чотирьох у багнистих окопах на «передку» слова просто відмовлялися виходити з рота. І дужче він силкувався що-небудь промовити, то міцніше зціплювалися щелепи.

Зрештою з таким виглядом, наче губи заніміли від холоду, чоловік відповів:

— У мене посвідчення.

Рот шофера смикнувся:

— Посвидчення кого?

— Уч… учасника війни.

Власна фраза здалася Владові цілковито недолугою, проте він сказав саме «учасник війни», а не «учасник бойових дій», бо так було на одне слово менше.

— Какой войны? С Наполеоном? — Водій втягнув повітря з таким звуком, ніби хотів харкнути. — У нас что, война в стране?

Влад відвів погляд від очей у дзеркальці. Губи немовби склеїлися. Слова в той момент просто перестали існувати, думки руйнувалися, розпадалися на шматки, які вперто не бажали збиратися докупи, та найгірше — чоловік не мав бажання нічого доводити. Влад не відчував ні злості, ні суму, ні навіть знесилення. Їхати за гроші теж не хотів. Він мовчки й не знати до кого кивнув, стягнув наплічник із крісла та вийшов із маршрутки.

Дорогою з Києва Влад покуняв, тому йти було легко. Він проминув зоопарк, а коли добрався до кільцевої розв’язки, над якою височіла бетонна стела з датою заснування Рівного, повз нього прогуркотіла порожня 53-тя маршрутка. Ще через десять хвилин ліворуч проступили корпуси обласної лікарні; праворуч тягнувся занедбаний парк на схилі Пагорба Слави. За набутою на «нулі» звичкою Влад прискіпливо обдивився зарості й несподівано вгледів розквітлий бузок. Чоловік зупинився і недовірливо нахмурився. Бузок зазвичай цвіте на початку травня, а тут за півсотні кроків від дороги розкинулося невисоке деревце, щедро обліплене фіолетовими суцвіттями. Влад залишив наплічник на узбіччі, пішов до бузку й зірвав кілька гілок. Під деревом росли дикі жовті хризантеми, чоловік нарвав і їх також, щоправда, цілковито впевнений, що рве якісь мутантні ромашки.