Максим Кидрук - Де немає Бога

Артем картинно закотив очі й почав:

— Це кур’єрська компанія, але ми не посилки розвозимо. Точніше не лише посилки. У нас купа постійних клієнтів, ми для них скуповуємося в маркетах, забираємо з магазинів вибраний через Інтернет одяг, замовляємо їжу з ресторанів, ну, всяке таке, і потім усе це відвозимо до них додому, — він говорив із таким виглядом, наче раніше вже розповідав усе, а вони забули, тож тепер мусить, вдаючи, ніби нічого не сталося, повторювати по другому колу. — Вони за це платять добрі гроші. Ну, типу, в них немає часу й усе таке, і вони хочуть, щоб, коли прийдуть додому, все було готове: їжа в холодильнику, свіжа зубна паста, костюм для гольфу на завтра, лижна маска чи ласти перед вильотом на відпочинок.

— Тобі подобається? — не підіймаючи голови від тарілки, запитав Влад.

Артем, зиркнувши на матір, відповів:

— Це цікаво. Постійно в дорозі, багато нового бачиш. Місто дуже гарне. Ну й, основне, платять добре. Не кажучи про чайові. Іноді за одну поїздку чайових можна відгребти більше, ніж тут, у Рівному, заробити за місяць.

Хлопець затих, і розмова провисла. Артем опустив погляд у тарілку, відчуваючи, як у грудях наростає роздратування. Усе, як завжди: йому постійно доводилося зі шкіри пнутися, щоб добитися від батька хоч якоїсь реакції, яка б відрізнялася від апатичного кивка чи непомітного поруху бровою. Він знову почав:

— Ма тобі ще не казала, я вам трохи грошей привіз, ну, залишив, може, на щось… — Артем затнувся. — Ви б ремонт тут зробили. — Він показав на плями жиру над плитою. — І ще, батя, я для тебе дещо маю. Блін, ма, геть забув, а ти не нагадала. — Хлопець нахилився до холодильника, відчинив дверцята, дістав ізсередини пляшку віскі «Duncan Taylor». — Це «Дункан Тейлор», ну, віскі такий, дванадцять років витримки, односолодовий, тобі має сподобатися. Хочеш, можемо спробувати просто зараз, — Артем без упину говорив, і це дратувало його ще дужче. — Налити?

Влад кивнув.

Поки хлопець відкорковував пляшку, Анна дістала два келихи й поставила їх на стіл. Артем розлив світло-бурштиновий напій, підсунув один келих батькові. Потім заціпенів, не наважуючись піднести руку. Не знав, чи батько чаркуватиметься. Влад мовчав, спрямувавши погляд на стіну понад синовим плечем. Артем знав, що батько ніколи не був багатослівним, але тепер мовчанка була інакшою, такою пекучо нестерпною, що аж різало в очах. У нього враз з’явилося бажання, щоби Владові хтось зателефонував — комісар, наприклад, чи командир якийсь — і висмикнув звідси, забрав просто зараз, наказав поїхати якнайдалі.

Спливло півхвилини. Артем підняв келих і зробив ковток. Влад теж відпив — зовсім трохи, — після чого сфокусував погляд на синові, чекаючи, що той скривиться, та цього не сталося. Хлопець опустив склянку на стіл, півхвилини не рухався, а тоді звів очі на батька. Кутики губ затремтіли.

— Досить. Не мовчи. Зараз задушиш своєю мовчанкою. Кажи вже!

Анні здалося, наче ранкове світло раптово погустішало й набуло ядучо-жовтуватого відтінку.

— Казати що? — Влад стомлено скинув вицвілі очі.

— Що тебе гризе! Що ти думаєш про мене! Про те, що твій син сидить на заробітках у Москві, доки ти воюєш із росіянами! — останні слова Артем уже майже прокричав.

Виникла кошмарна пауза. З кімнати немовби викачали повітря. Анна закусила краєчок губи, а тіні, що ховалися в складках її обличчя, проступили чіткіше. Влад мовчки дивився на сина. Артем, не витримавши погляду, закинув голову й одним ковтком спорожнив келих. Потім гупнув склянкою об стіл і вп’явся поглядом у матір.

— Він тільки й мріє, щоб я поліз у ті окопи і щоби мене там прикінчили, хіба ні? — повернув голову до батька: — Тобі цього треба? Тоді ти заспокоїшся? Я тоді виконаю свій обов’язок перед країною, яка навіть роботи мені нормальної не може дати?

Влад розтулив рота й напружився. Його дружина та син завмерли, вижидаючи, що він скаже, та чоловік лише смикнув борлаком. Наготовлені слова — власне, два чи три слова — замість зісковзнути з язика безгучно провалилися всередину.

Анна штрикнула Артема поглядом, але промовила м’яко, без докору:

— Перестань. Із воєнкомату тричі надсилали повістку. Твій батько звелів нічого тобі не говорити. Навіть не згадувати при тобі. Він же боїться… — вона зам’ялася, — він не хоче, щоб ти пішов за ним.

Артем недовірливо кліпнув, і на якусь мить його запал пригас.

— А я б ніколи не пішов, ма. Це не моя війна. Я взагалі не розумію, чому повинен нею перейматися. Я приїхав, щоб вас побачити, щоб відпочити, але я… чому я постійно мушу думати про цю довбану війну? Так, я живу в Москві, мені подобається місто, мені страшенно подобається, що воно ніколи не спить, мені подобаються люди, з якими працюю. Чому я маю почуватися через це винним? Вони нормальні, це не монстри, вони не п’ють кров немовлят. Більшості взагалі начхати на те, що тут, у нас, твориться. Вони, як усі, — хочуть працювати, заробляти, витрачати. А я хочу бути, як вони! Що в цьому поганого? У мене є дівчина, ма. — Насправді це не зовсім відповідало дійсності, Áлія не була його дівчиною, тож остання фраза немовби зав’язла в зубах, і хлопець напружився, щоб її закінчити. — То мені що — від неї відмовитися? Покинути її, бо в неї російський паспорт? Бо мій батько воює на Сході? Ма, я заробляю п’ять тисяч євро на місяць… — А це вже відверта брехня. Навіть із чайовими Артем отримував тільки трохи більше за дві (що не так багато для Москви), хоча його боси не втомлювалися повторювати, що чотири з половиною чи навіть п’ять тисяч євро на місяць — це цілком реально для кур’єра, аби лиш бажання. — Через те, що хтось десь помирає, я зобов’язаний від них відмовитися, повернутися сюди й гарувати за три тисячі гривень? Чи за сім гнити в окопах, охороняючи нікому не потрібну шахту? Я нікому не бажаю зла, я просто хочу жити та насолоджуватися життям. — Артем зробив паузу, сподіваючись почути від батька щось у відповідь, проте Влад німував, і хлопець знову почав дратуватися. — Це не моя війна, — злостиво повторив він, потім мотнув головою до батька. — І не твоя теж! Поясни мені, яка користь із того, що ти півроку просидів у землянці посеред поля? Багато повоював? Самому хоч полегшало?