Дашвар Люко - Ініціація

— Слава Богу! — з полегшенням видихає важка тітка.

— Як тільки у вас язик повернувся?! — з огидою знизує плечима понурий чоловік без віку. — Людину вбили, а вам «слава Богу»!

— Не людину! Нотаріуса! І, слава Богу, не того, до якого я вже третій місяць ходжу, як на роботу! Це що було б, якби мого? Мені що — все заново? Документи збирати, по довідки бігати! І гроші — заново?

— А з цим… З убитим що сталося? — питає золоту пані рухливий молодик теж без віку. — Хто його?

— Така таємнича і заплутана історія. — Золотій пані вже й самій кортить поділитися добутою інформацією. — Нотаріуса вбили у висотці на Печерську. Вчора вночі. А вранці до нього приїхала наречена. Уявляєте?

— Бідна… Бідна дівчина! — виправляється важка тітка, інтенсивно співчуває. — Це ж що?! Вона заходить… Сподівається, що її зустріне наречений, а він…

— А його вже нема, — філософствує молодик.

— Його і справді не знайшли, — повідомляє золота пані, і навіть понурий чоловік без віку активізується.

— Як «не знайшли»?! — запитує золоту пані. — Тіло щезло?

— Я ж кажу: така заплутана історія! Наречена заходить, коридор — весь у крові! Весь!

— І стіни? — Очі важкої тітки азартно блищать.

— І стіни! Усе в крові! А на підлозі крейдою окреслений контур тіла.

— То поліцейські зробили! Поліція завжди фіксує позу жертви, — демонструє обізнаність молодик.

— Поза була, а тіла не було.

— А куди воно, пардон, поділося? — ще більше активізується понурий чоловік.

— Певно, поліція забрала.

— А хто повідомив поліції, що нотаріуса вбили? — У понурому чоловікові прокидається слідчий. — Консьєрж?

— Ні. Кажуть, консьєрж спав. Крізь сон ніби бачив поліцейський автомобіль біля будинку.

— Прикольно! — чесно признається молодик. — Дуже цікаво!

— Нам цікаво, а вся нотаріальна контора на вухах: не можуть колегу знайти! — відповідає золота пані. — Обдзвонюють лікарні, морги, поліцейські відділки, намагаються з’ясувати, куди саме відвезли тіло нотаріуса. І наречена та заважає вкрай.

— Наречену треба допитати, — каже понурий чоловік. — Вона є носієм інформації про приватне життя нотаріуса.

— Її неможливо розпитати, — авторитетно заявляє золота пані. — Вона в шоковому стані і товче тільки одне!

— Що? — встряє важка тітка.

— «Я знала, що цим скінчиться!»

— То вона! Готовий побитися об заклад: то справа рук нареченої, — резюмує понурий чоловік. — Вона нотаріуса вбила.

— І як би вона мертве тіло сховала? — дивується золота пані. — Ви б бачили ту наречену: сорок кілограмів кісток. Вона й пачку чипсів у руці не втримає.

— А в неї коханець є! З поліції! — упевнено відбиває пас понурий чоловік. — Він в темі, кажу вам. Допоміг тіло сховати.

— Треба порадити нотаріусам продивитися записи з камер стеження, — вирішує діяти молодик, навіть робить крок до дверей нотаріальної контори.

— Вони, по-вашому, діти? — зупиняє його золота жінка. — Нотаріуси свої пошуки з цього і розпочали!

— І що показали записи? — питає молодик.

— Учора камери на будинку, де нотаріуса вбили, не працювали, — відповідає золота пані. — Кажу ж: така підозріла історія.

— І що в нас за країна? — психує важка жінка. — Камери не працюють, тіла зникають. Це все — поліція! Кажу вам: нова поліція вся продажна!

— І всі нотаріуси продажні, — резюмує молодик. — Вони так безсоромно косять бабло, що потім косять їх.

— А наречену однаково шкода! — кажу я раптом голосно. — Якщо вона і справді вбила нотаріуса, значить, було за що!

Змовники обертаються до мене в бездоганному синхроні: щось знаєш? Кажи!

— Ні. Нічого такого! Просто думки вголос!

— Мені час! І так згаяла півгодини задарма! — Золота пані враз втрачає до мене інтерес, суне геть. Слідом за нею зграйка змовників розповзається і тане на очах. А як же заколот? Скасовується?..

Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.

— Герман, — шепочу. Тільки тепер розумію: і без того сумнівна пригода закінчилася ще більш загадково і несподівано, ніж я сподівалася.

Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?

— Бо там мала бути мертва людина! — шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?