Дашвар Люко - Ініціація

— Ви знаєте Тимура? — і собі дивується Улька.

Кволим, тихим голосом дідусь розповідає, як познайомився з Тимуром за шахами в парку і Тимур побився зі старим об заклад: мовляв, якщо нотаріус виграє три партії підряд, Тимур допоможе старому вирішити його проблему.

— І я виграв, — усміхається дідусь. — Мій дивний Паркінсон — тільки в руках, хоч і базується в голові. На мізках, як не дивно, не відбився. І то проблема.

— Чому? — питає Улька.

— Бо постійно думаю. Навіть тоді, коли не хочу думати.

Дивна людина. Тремтячими руками дістає з целофанового пакета товстий зошит. Пояснює делікатно: Тимур дотримав слова. Вислухав дідусеву проблему і направив до Уляни. Сказав: та дівчина — золото. Зробить усе, що потрібно, лиш скажіть: ви від Тимура; бо в самого Тимура немає технічних можливостей допомогти старому.

— І як я можу вам допомогти? — згадка про Тимура творить дива. Улька супиться, та не вередує.

Дідусь простягає їй товстий зошит. Пояснює терпляче: тут усе! Усе, що він має донести всім і кожному через світове павутиння. Тимур сказав: для Уляни то проста справа. За день розішле дідусеву роботу Інтернетом по всьому світу.

Улька гортає зошит, списаний дрібним нерозбірливим почерком.

— І… як? Як?! — губиться. — Це неможливо. У вас текст від руки написаний. І що мені з ним робити? Якби ви флешку принесли, диск чи будь-який інший носій, я б із радістю закинула ваш роман у мережу, але ж… Вибачте!

— Повірте, я ніколи б не потурбував вас якимось романом, — дідусь не втрачає надії, показує на зошит. — Тут набагато важливіші речі.

— Роман, мемуари, корисні поради — однаково! Текст від руки! — Улька теж намагається бути ввічливою. — Знайдіть когось, хто набере його на комп’ютері. Розумієте?

— Ні, — дідусь тьмяніє.

— У мене немає часу набирати вашу роботу. Інакше я втрачу свою!

Дідусеві вицвілі очі починають підозріло блищати, і я чомусь згадую побитих долею псів у притулку під Києвом, куди потикаюся час від часу, коли совість вимагає добрих справ. Собачі очі так само підозріло блищать після того, як ти погодував їх, поговорив з ними, навіть погуляв, а потім однаково кидаєш і йдеш геть. Та раптом озираєшся.

— Улько! — ляпає мій клятий язик, а мої мізки в шоці: агов, що знову?! — Знаєш… — кажу. — Я наберу текст із зошита.

— Точно? — Улька дивиться на мене здивовано. — Тут багато роботи.

— Наберу, а ти розкидаєш світом, — відбираю в Ульки зошит, розгортаю. На першій сторінці великими літерами виведено: «Автор — Василь Іванович Реформаторський».

— Невже бувають такі прізвища? Чи то ваше псевдо? — питаю дідуся.

— Реформаторські ніколи не прикривалися чужими прізвищами, — стримано відповідає дідусь, дивиться на мене із вдячністю. — Ви надрукуєте мою роботу?

— Можна і так сказати. Тільки залиште адресу чи контактний телефон, щоби я могла з вами зв’язатися. У вас почерк нерозбірливий, тож допоможете розшифровувати.

На останньому чистому клаптику останнього аркуша зошита дідусь тремтячою рукою виводить олівцем адресу і номер стаціонарного телефону. Він теж живе на вулиці Ентузіастів, і це чомусь мене тішить. Наче я там тепер не сама. На вулиці Ентузіастів.

— І навіщо ти це зробила? — питає Улька самими очима, коли дідусь зникає в кінці коридору.

— Отака в мене дурнувата карма, — віджартовуються мої очі. — Не можу відмовити… нотаріусам. І тобі допомогла.

— Мені?

— Наберу в ноуті дідусеву маячню, перекину тобі, розмістиш в Інтернеті. Тимурові сподобається, що ти така милосердна, відгукнулася на прохання старого.

— Так, Тимур тішитиметься, — дякують чисті, наївні, сліпі Ульчині очі.

Нагла нічна атака на АЗС закінчилася для пса геть погано. Так і не виконав місії, не нагодував людину зі своєї зграї: лежав, мов здох, неподалік від трухлявого пня, біля якого трусилася від холоду стара жінка. Здобичі в пащі не втримав: упаковка сосисок валялася поруч, і жваві мурахи не чекали ранку, обліпили її щільним шаром, шукали шпарину, аби пробратися всередину. Пес не бачив того. Нічого не бачив.

Коли мляве невиспане сонце врешті освітило ріденький придорожній лісок, стара жінка важко зіп’ялася на ноги, посунула в бік траси. Байдужо оминула недвижного пса, побачила сосиски, вхопила жадібно, та тремтячим старечим рукам забракло сили розірвати целофанову упаковку. Жінка схлипнула, закивала головою скорботно: ой же, ой! Вчепилася в край упаковки хиткими зубами: гризла, аж поки не прогризла дірку. Видерла з упаковки одну сосиску, другу. Їла похапцем, ніби поряд стояв хтось голодний злий: відбере, не пожаліє.