Дашвар Люко - Ініціація

Наситилася, ніби прозріла. Роззирнулася насторожено. Побачила недвижного пса. Дістала з упаковки третю сосиску, поклала перед ним.

— Коли прокинешся, спочатку почисть зуби і вимий руки, а вже потім снідай, — пробурмотіла.

Сховала в колись елегантну шкіряну сумку напівпорожню упаковку з сосисками, подибала в бік траси.

Не озиралася. Не перевіряла, чи йде за нею пес. Сунула, сунула. Вийшла на трасу, попрямувала в бік АЗС, а там — шум, гармидер. Машини поліцейські, люди метушаться-бігають. Стара жінка не зважала. Підійшла до сміттєвих баків біля АЗС, витягла з одного чималий шмат цупкого целофану. Хтось із співробітників кинувся було до неї: ану геть, волоцюго! Та інші в крик: кинь відволікатися! Хіба до волоцюг? Онде слідчий до нас іде, зараз розпитуватиме про вбивство на заправці, і треба заправника Вову з касиркою підтримати, бо такий жах уночі пережили! Це ж уперше на їхній заправці така моторошна надзвичайна подія сталася: щоб уночі якийсь злодюга гнався за автівкою пристойного пана, наздогнав його прямо на АЗС і вбив на очах заправника з касиркою. А їхній шеф ще вагався: чи варто Вовку на роботу брати, бо тільки-но з в’язниці вийшов. А Вовка — герой. Він убивцю затримав. Ну, і касирка якось допомогла-таки. А шеф краще б камери спостереження поремонтував, а не вираховував із зарплати за найменшу провину.

Забули про стару, насторожено косували в бік слідчого.

— Добре, добре. — Стара жінка притисла до грудей шмат целофану, пішла від заправки назад, до ріденького лісочка. Важко давалося, зупинялася, усміхалася хтозна-чому, бурмотіла під ніс щось дивне.

Зрештою повернулася до трухлявого пня, неподалік якого так і лежав пес. Перед мордою — обліплена мурахами сосиска. Стара жінка обережно поставила на землю колись елегантну шкіряну сумку, розстелила целофан, опустилася біля пса на коліна, вхопила його за лапи, потягла на целофан.

— Удома на нас чекають, — пробурмотіла псові суворо, ніби той знав все те, та підло ігнорував.

Пес не чув докорів. Не бачив, як стара жінка поклала поряд із ним брудну сосиску, як поставила на целофан сумку, вхопила за край целофану, спробувала зрушити з місця.

— Удома на нас чекають, — повторювала, начеб хто почув, кинувся допомогти.

Ніхто не чув. Стара безсило опустилася на землю коло нерухомого пса. Дивилася на тварину з осудом, хитала головою. Потім взяла сосиску, яка лежала біля псячої морди. Дивилася на неї, наче роздумувала, чи варто їсти. Тремтячими руками повернула сосиску псові, підвелася. Знову вхопила край целофану, потягла пса разом із сумкою в бік траси.

— Удома чекають, чекають, — все товкла.

Сосиска вивалилася, залишилася посеред трави. Услід за нею колись елегантна шкіряна сумка не витримала бовтанини: скотилася на край целофану. І загубилася б, та зачепилася за псову лапу, і якби хто збоку глянув, то аж усміхнувся б, бо на шматку целофану, який стара, немічна жінка вперто тягла в бік траси, розлігся собі, як пан, кудлатий пес із сумкою в лапі.

Сонце ще чіпляється за лаврські куполи, та фінал відомий: знесилиться, потоне в чорноті до ранку. Чому я відчуваю злу дику радість, коли з вікна квартири на вулиці Ентузіастів щовечора спостерігаю за тою підлою лузерською втечею: іноді майже непомітною англійською, іноді — феєрично-яскравою і демонстративною, як ляпас чи бразильський карнавал?..

Пусте. Не відволікатися.

На столі перед вікном відкриваю ноутбук, кладу поряд зошит дідуся і таки знову дивлюся на високі лаврські куполи, які ще освітлені верткими сонячними язиками. Звичайні люди в основній своїй масі наразі дивляться по телевізору жахи новин, молоді розтеклися по тусовках, клубах, вечірках, займаються сексом чи вкладають дітей, бо вже мають і сім’ї, і дітей. На сході зараз убивають за законами війни, а на підконтрольній теж: калічать, грабують, убивають. Але вже за іншими законами. І вечір над усім тим. Вечір, ніби ніколи не настане ранок.

А я маю день. Нескінченний робочий день, бо самотня, зациклена, сумлінна і спонтанна — всі сумнівні пригоди на свою голову завжди знаходжу сама! Тону в них, як те сонце. Без зовнішнього втручання.

— Сама! — визнаю приречено, гортаю старенький зошит дідуся Реформаторського. Пожовклі сторінки старанно пронумеровані: їх аж сто дві у підсумку! І всі до останньої списані дрібним нерозбірливим почерком!

Дідько, навіщо я все це роблю?! Чому визвалася передруковувати дідусеву маячню? Пиха, пиха! Скільки часу витратила на те, аби почуватися щедрою і безкорисливою? Секунди три, аби вимовити: «Допоможу вам». Навіть менше — секунди дві! І тепер маю платити за ті дві секунди марнославства місяцем копіткої, дратівливої, безплатної праці вечорами і ночами, аж до дня, бо вдень я вкалую, аби заробити.